Глава 6

Доки я намагалася розібратися зі своїми почуттями до двох хлопців, Чорний Чаклун знову напав на нас. Це було зненацька, як завжди. Ми знали, що він десь поруч, що він чекає слушної нагоди, але все одно момент удару став жахливим потрясінням. Земля під ногами здригнулася, повітря розітнув пронизливий крик його створінь, і вже за кілька секунд ми опинилися в самому епіцентрі бою.

Ця битва була жахливою. У повітрі пахло димом, паленим камінням і чимось різким, від чого паморочилося в голові. Уламки стін розліталися на всі боки, сипалися іскри, а небо наче потемніло, втягнуте у вир темної магії. Наші закляття йшли хвиля за хвилею, але ворогів ставало лише більше. Кожен із них ніс на собі печатку темної сили, і це відчувалося на фізичному рівні: груди стискало, подих ставав важким, серце билося так, ніби хотіло вирватися з грудей.

Я зосереджувалася на заклинаннях, але кожен удар коштував мені неймовірних зусиль. Руки тремтіли від напруги, магічні символи виблискували перед очима, а в голові дзвеніло від перевтоми. Я намагалася викликати блискавку — потужне заклинання, яке могло б знищити одразу кількох тварюк. Але саме в цей момент одна з них кинулася на мене.

Вона була величезною, з червоними, немов розпечене вугілля, очима й іклами, довшими за мої пальці. Її лапи з гострими кігтями розсікали повітря, і я відчула холодний подих смерті на обличчі. Серце завмерло. Я знала, що не встигну — що цього разу мені кінець. І раптом хтось закрив мене собою.

— Ася! — почула я голос, і все в мені стиснулося.

Пітер. Удар темної магії припав прямо йому в груди. Він похитнувся, очі розширилися, і за мить він упав мені до ніг. Я завмерла від шоку. Час ніби сповільнився. Світ розчинився в одному-єдиному звуці — моєму крику.

Я кинулась до нього, навіть забувши про власний захист. Навколо ще лунали удари, земля здригалася від вибухів, Еліна кричала моє ім’я, намагаючись прикрити мене щитом. Але я бачила лише його. Його обличчя було блідим, дихання рваним і слабким. Ще трохи — і він би загинув.

— Тримайся, будь ласка, тримайся! — шепотіла я, притискаючи його руку до своїх грудей.

Мої пальці тремтіли, я тремтіла вся. Страх накочувався хвилями, накривав мене з головою, стискав горло так, що я не могла дихати. Я відчувала власне безсилля й відчай. І водночас у мені щось ламалося, відкриваючи просту, але страшну істину. Я закохана в нього.

Не просто симпатія, не просто теплі почуття — справжнє, сильне, непереборне кохання. Воно горіло всередині мене в ту мить, коли я бачила, як він лежить безсилий, як із його грудей витікає життя. І я раптом зрозуміла: саме він завжди був поруч. Саме він рятував мене, сміявся разом зі мною, сперечався, але завжди виявлявся тим, кого я шукала.

Аби його врятувати, до нас кинулися цілителі. Хтось схопив мене за плечі, відтягнув убік, даючи їм простір. Я пручалася, кричала, але зрозуміла: зараз головне — довіритися їм. Магічне світло заграло над його грудьми, закляття перепліталися, і поступово я почула слова, яких так потребувала.

— Він житиме, - сказав хтось.

Я знову змогла вдихнути. Але страх не відпускав. Я сиділа поруч із ним у лазареті, де повітря пахло травами й димом від спеціальних ламп. Чути було тихе дзижчання чарів, які безперервно працювали над відновленням його тіла. Його обличчя залишалося блідим, але дихання стало рівнішим. Я годинами дивилася на нього, боячись навіть кліпнути — раптом він знову зникне.

Періодично до нього приходили наші друзі. Кімі приносила жарти, аби розрядити атмосферу, і змушувала мене бодай усміхнутися. Анна ділилася новинами з фронту, завжди сувора й зібрана, немов камінь, на який можна спертися. Еліна приносила чай і суворо наказувала мені хоч трохи поспати. І, звичайно, Еліс, сестра Пітера. Вона сиділа біля брата так само віддано, як і я. Ми почали спілкуватися все ближче, і я відчувала вдячність за те, що вона прийняла мою турботу про нього без ревнощів чи підозри.

Цього дня до нього завітав Дрейк. Він увійшов тихо, немов боявся потривожити чиюсь молитву. Присів поруч і довго дивився на Пітера. Його погляд був уважним, але в глибині очей ховалася тінь смутку.

— Він як? — запитав він нарешті.

— В порядку, але ще не отямився, — відповіла я. — Міс Ліма каже, що потрібно ще хоча б пару днів. Магія зробить свою справу, і він відновиться.

— Це добре, — він кивнув, але посмішка, яка з’явилася на його губах, була гіркуватою. — Хоч ми з ним і не знаходили спільної мови, та хотів би, щоб він вижив. Хоча… так би зник конкурент.

Я знала, що він мав на увазі. Його почуття до мене не були секретом. Можливо, це було щось більше, ніж проста симпатія. Але я вже зробила свій вибір.

— Дрейк, може зараз не найкращий момент, але я хотіла б поговорити, — сказала я. Голос мій трохи тремтів, але я мусила бути чесною. — Я знаю, що подобаюся тобі.

— Невже це так очевидно? – він сумно посміхнувся.

— Ти справді хороший хлопець. І теж подобаєшся мені, — я зробила паузу, намагаючись підібрати слова.

— Але завжди є «але», так? — закінчив він за мене.

— Так, — я видихнула. — Я довгий час не могла розібратися в собі. Та тепер я впевнена. В мене досить сильні почуття до Пітера. І я не хочу тебе обманювати чи давати хибну надію. Краще одразу все вирішити.

Він мовчав кілька секунд. Його погляд ковзав по Пітеру, по мені, знову повертався до Пітера. Нарешті він зітхнув і, всупереч усьому, посміхнувся.

— Ну що ж… тоді йому пощастило. Справді пощастило, що така дівчина, як ти, в нього закохалася, — він на мить замовк. — Шкода, що ти обрала не мене. Але… я сподіваюся, що ти будеш щаслива. Інакше… — його очі хитро заблищали, — інакше я самостійно вб’ю Пітера.

Ми обидва засміялися. Напруга, яка стояла між нами весь цей час, нарешті спала. Це ще буде незручно якийсь час. Але потім ми звикнемо. І все стане добре.

— Ти ще обов’язково знайдеш своє щастя, — сказала я щиро. — Ти цього заслуговуєш.

— Я знаю, — відповів він, усміхаючись уже майже по-справжньому. — І, чесно кажучи, навіть радий, що ти сказала все відверто. Тепер принаймні я знаю, що робити далі.