Пітер

Я не збирався тиснути на Асю, адже вона досі не змогла розібратися у своїх почуттях. Вона ніби ховалася сама від себе, відмовляючись давати прямі відповіді. Та я бачив, що вона щось відчуває до мене. Це було в дрібницях: у тому, як її погляд мимоволі затримувався на мені, як голос ставав м’якшим, коли ми залишалися удвох.

І поки що мені цього було достатньо. Я не вимагав більше — не тепер, коли навколо стільки небезпеки, коли над нашими головами висів тягар війни, яку ми ще не бачили, але знали, що вона настане.

У моменти, коли ми з Асьою залишалися поруч, навіть тиша була сповнена чимось особливим. Наче в повітрі вібрувала тонка нитка, яка єднала нас, хоч ми й робили вигляд, що нічого не відбувається. Ледь відчутний дотик, випадкове зіткнення рук — і мені вже здавалося, що світ змінюється.

Але я стримувався. Бо розумів: зараз не час. Постійна загроза, що нависала над нами, не залишала простору для повноцінних почуттів. Романтика виглядала небезпечною розкішшю, якої ми не могли собі дозволити.

Хоча, дивлячись на Пашку й Еліну, я іноді ловив себе на думці, що, можливо, дарма відмовляюся від того, чого хочу. Вони почали зустрічатися ще кілька місяців тому, й хоч я підозрював, Паша не дуже приховував свої зміни. Цього разу він був іншим — серйознішим, спокійнішим.

Ми зі Спайком одразу помітили, як сильно він змінився завдяки Еліні. І це було дивно. Ця дівчина, яку раніше я сприймав не надто серйозно, змогла стати для нього опорою. Вона дала йому щось, чого він раніше не мав: стабільність, справжнє тепло. І я мимоволі думав: а може, і для мене є шанс? Чи, може, я приречений усе життя лишатися холодним, відстороненим воїном, який думає лише про обов’язок?

Та водночас я все більше часу віддавав тренуванням. Бо як би там не було з Асьою, я мав бути готовим до того, що Чорний Чаклун нападе будь-якої миті. Він не забув про нас, він чекав моменту, щоб вдарити. І я мусив зустріти цей момент у всеозброєнні.

Тим більше, тепер, коли Еліс вчилася у Школі Відьом на бойовому факультеті, на мені лежала особлива відповідальність. Я був її старшим братом. Я мав захистити її за будь-яку ціну. Навіть якщо доведеться заплатити власним життям. І цей тягар стискав груди щодня, змушуючи мене викладатися на тренуваннях до останнього подиху.

Зал для занять був прохолодним і напівтемним. Кристали, вмуровані у стіни, відливали блідим світлом, створюючи тіні, що рухалися разом із нами. Сліди від попередніх боїв — подряпини, вм’ятини, сліди магічних вибухів — вкривали підлогу та стіни, нагадуючи, що тут щодня точилася боротьба. Я звик до цього простору. Він став для мене майже домівкою.

Сьогодні я тренувався разом із Дрейком. Він був третьокурсником і мав непогану підготовку: спритний, сильний, уважний. Його удари були швидкими, техніка — відточеною. Але йому не вдавалося мене перемогти. І це не дивно — у мене було значно більше практики, ніж у більшості студентів. Я бачив його слабкі місця, прораховував удари наперед, рухався швидше, ніж він устигав думати. І все ж, я мусив визнати: він був справді непоганий. Упевнений, з часом із нього вийде сильний боєць.

Але ось у чому справа — я його не любив. І навіть не просто «не любив» — він мене дратував. У його манері говорити, у тому, як він намагався триматися впевнено, була якась штучність. Його самовпевненість здавалася мені показною, майже дитячою. А найбільше мене дратувало те, як він дивився на Асю. Його погляд був занадто пильним, занадто особистим. І хоч я намагався цього не показувати, мене розривала лють.

— Що, старієш? — насмішкувато кинув він, коли я пропустив удар. — Я думав, ти в нас ідеальний боєць, який ніколи не програє.

Я навіть не помітив, як відволікся на власні думки. Саме цим він і скористався. Його випад був влучним, і я отримав удар, хоч і несерйозний. Але найбільше мене зачепили його слова. Його тон, цей зверхній вираз обличчя. Він ніби намагався довести мені, що я не такий уже й сильний.

Я лише зціпив зуби. І вже за мить зробив обманний маневр. Один крок — і він опинився на землі. Якби це був справжній бій, він би програв. На щастя, поруч нікого не було, тож наша маленька сутичка залишилася непоміченою.

— Не роби завчасно висновків, — я простягнув йому руку. — Якщо вирішиш, що вже переміг, це лише зіграє на користь твоєму ворогу.

Дрейк підвів голову, примружився й фиркнув. Його гордість, очевидно, постраждала. Поведінка цього хлопця починала дратувати ще більше.

— Ти вирішив мене трохи повчити? — у його голосі звучала глузлива насмішка. — Не варто цього робити. Краще вигадуй, як завоювати Асю.

— Не зрозумів, — холодно вимовив я.

Всередині все закипіло. Він не мав права вимовляти її ім’я так, із цією нахабною ноткою. Я був готовий його придушити просто зараз. Я знав, що йому теж подобається Ася. І саме це бісило мене найбільше. Якби він був просто суперником у тренуваннях — інша справа. Але тепер він ліз туди, куди йому не слід.

— Я бачу, як ти дивишся на неї, — продовжив Дрейк, піднімаючись на ноги. Його очі горіли якоюсь упертістю. — І хочу одразу сказати: забудь про це. Ти їй не підходиш.

— А хто підходить? Ти? — я посміхнувся, але в моєму голосі було більше криги, ніж гумору.

— Можливо. Час покаже, — він зробив кілька ударів, але я легко відбивав їх. — Але ми всі знаємо, що ти просто пограєшся й покинеш її. Ася не заслуговує на це.

Ці слова стали останньою краплею. Лють вибухнула в мені, наче вогонь. Я різко вдарив його, і він знову впав на землю. Цього разу я навіть не спробував стриматися. Я схилився над ним, і мій голос звучав тихо, але в ньому була така напруга, що повітря ніби стиснулося.

— Слухай уважно, — я дивився йому прямо в очі. — Я сам розберуся зі своїм життям. І тим більше — зі своїми почуттями. Те, що в мене з Асьою, тебе не стосується.

Я різко розвернувся й пішов геть. Мене трясло від злості. Я завжди вмів тримати себе в руках, завжди був холодним і врівноваженим. Але зараз — ні. Він пробив ту стіну, яку я так ретельно будував. І це мене лякало. Бо якщо я втрачу контроль — яким я тоді буду захисником? Дружби між мною й Дрейком не буде. Це я зрозумів одразу. І, мабуть, наші зіткнення тільки починаються…