Глава 5

Нарешті мама прибула в Школу Відьом. І мені стало справді спокійніше, адже тепер мої близькі були поруч. Уперше за довгий час я відчула, що дихати стало легше. Ніби тягар, який тиснув на плечі, трохи послабився. Бо що б там не було попереду, як би не загострювалася боротьба, тепер ми разом. І якщо ми тут усі разом — то обов’язково все буде добре, і ми переможемо Чорного Чаклуна.

Та водночас мене все частіше затягувало у власні думки. Я ніби розривалася між двома реальностями: однією — суворою, де потрібна сила, витримка і концентрація, і другою — особистою, де панував хаос, бо я досі не могла розібратися в собі. І я розуміла: зараз це точно не доречно. Є важливіші речі. Але нічого не могла з собою зробити. Сумніви прокрадалися навіть тоді, коли я мала бути максимально зосередженою.

Тренування давалися важко. Моя магія слухалася мене не завжди — ніби відчувала внутрішні коливання. Часом я ловила себе на тому, що замість заклинання уявляю чиюсь усмішку чи згадую той самий поцілунок. І це було небезпечно. У реальному бою подібне розсіяне становище могло коштувати життя. Тож я мусила терміново з цим щось вирішити, інакше це неодмінно завадить.

Сьогодні ми з Еліною були на індивідуальному тренуванні. Вона тепер офіційно стала моєю правою рукою, тож логічно, що ми мали навчитися діяти злагоджено, відчувати одна одну в бою. Я намагалася сконцентруватися, але дівчина помітила мій стан. Вона завжди була уважною.

Кімі, звісно, знала про мої почуття й навіть намагалася дати пораду. Вона робила це по-своєму: жартами, легковажними фразами, які, проте, мали сенс. Але, як вона сама казала, у коханні вона «повний профан», бо ніколи справді не закохувалася. Усе, що в неї було, — це легкі симпатії, короткі інтрижки. Тож її поради були радше спробою хоч трохи мене підтримати, ніж чимось реальним. І все ж я була вдячна навіть за це.

— Ася, ти в порядку? — врешті запитала Еліна. Її голос був спокійний, але в ньому відчувалася щира турбота.

— Так, все добре, — відповіла я автоматично.

— Але щось не дуже помітно, — вона посміхнулася краєм вуст, ховаючи уважний погляд. — Давай краще зупинимося, бо в такому стані ти зараз і справді спалиш пів Школи.

Я озирнулася й побачила, що магічне коло, яке я щойно створювала, мерехтіло неприродно — лінії тремтіли, вогняні іскри розсипалися в різні боки. Ще трохи — і вибух. Я поспішно розвіяла заклинання й важко видихнула. Справді, моя магія була нестабільною.

Ми були лише вдвох, адже Анна сьогодні мала якісь справи з адміністрацією. Тиша залу раптом стала відчутною, і мені здалося, що навіть стіни слухають нашу розмову. Еліна присіла поруч і подивилася на мене так, ніби бачила мене наскрізь.

— Ася, ти ж знаєш, що я готова тебе вислухати, якщо щось, — сказала вона тихо, але твердо. — Я розумію, що ми тільки-но налагодили наше спілкування, але я бачу, що тебе щось тривожить. І, можливо, я навіть змогла б допомогти.

— Навіть не знаю, — визнала я. — Зараз просто не час думати про таке, адже навколо постійна небезпека. Однак… — я знову видихнула, зібравши в собі сміливість. — Я нічого не можу з собою зробити. Справа в тому… — я підняла на неї очі. — Мені подобаються одразу двоє хлопців.

— Дрейк і Пітер? — відразу уточнила Еліна. Побачивши мій розгублений вираз, вона ледь усміхнулася. — А що? Коли закохуєшся, починаєш помічати такі речі.

— Так, — я стисла пальці. — В мене є почуття. Але я не розумію, що робити. З Пітером у мене був поцілунок. Мій перший.

— Ого, — усмішка Еліни стала ширшою. — Оце новина. Значить, вибір очевидний? Пітер?

— Я не впевнена, — зізналася я. — Раніше в моєму житті взагалі не було романтики. Ніяких стосунків, навіть звичайних побачень. А тепер одразу двоє. І я не знаю, чи це взаємно з боку Дрейка. Хоча Пітер сказав, що я йому подобаюся. Думаю, Дрейк теж щось відчуває. Але… я гублюся. Дев’ятнадцять років — жодних стосунків, а тепер я мушу обирати. Це смішно.

— Послухай, Ася. Я дам тобі пораду. Не знаю, наскільки вона доречна, але все ж. Ти явно подобаєшся їм обом, інакше б вони не поводилися так, - сказала Еліна. – Але подумай ось про що: кого ти хочеш бачити поруч у найважчі моменти? Кому готова довірити своє життя? Чиє обличчя з’являється перед очима, коли страшно?

Її слова змусили мене задуматися. Я згадала і про Дрейка, і про Пітера. Їхні обличчя змішувалися, серце калатало, ніби намагаючись розірвати мене зсередини.

— А взагалі, — продовжила Еліна вже легше, — просто прогуляйся. І йди до того, до кого тебе тягне серце. Ноги самі приведуть у правильне місце.

Я всміхнулася. Це й справді була хороша порада. Можливо, так я швидше розберуся у собі. Після тренування я довго не могла заспокоїтися. У залі ще пахло димом від зруйнованих заклинань, та в голові крутилися лише слова Еліни. Її питання звучали всередині знову і знову. Кого я хочу бачити поруч у найважчі моменти? Перед очима то спалахували карі очі Дрейка, холодні й уважні, то лагідний погляд Пітера, у якому стільки тепла й рішучості.

Я вийшла у двір. Вечоріло. Школа потопала в золотистому світлі заходу, а десь у віддалених кутках ще долинали голоси від учнів, які сміялися та сперечалися. На мить я відчула себе звичайною дівчиною, яка просто думає про хлопців, а не про темних чаклунів і смертельні небезпеки. Може, справді треба піти туди, куди мене потягне серце?

Я заплющила очі й зробила кілька кроків уперед. Спершу повільно, вагаючись, а потім швидше. Не думаючи, не обираючи, просто йшла. І з кожним кроком у грудях билося серце так, ніби мало вискочити.