Еліна

Нарешті ми все розповіли Асі, і вона, на диво, досить нормально відреагувала. Її реакція виявилася набагато спокійнішою, ніж я собі малювала у своїй уяві: не було ані вибуху емоцій, ані довгих докорів чи настирливих запитань.

Я відчула, як із плечей звалився важкий камінь, який я носила останні тижні. Тепер можна було видихнути: ми з Пашею більше не мусили ховатися. Не треба було вигадувати дурнуватих виправдань, коли нас випадково заставали разом, чи прикидатися, що між нами нічого немає, хоча наші погляди видавали значно більше, ніж слова.

Але попри це я знала: відкритися перед усіма — це ще не кінець. Я мала зробити дещо більш особисте, більш болюче й водночас необхідне. Це було навіть важливіше, ніж публічне визнання. І хоч я розуміла це вже давно, відкладала до останнього. Мабуть, боялася. Боялася реакції, боялася зруйнувати тендітні місточки, які ми з таким трудом почали будувати між собою. Але тепер відчувала — саме час.

Я хотіла розповісти Лілі. Моєму віддзеркаленню, моїй сестрі, тій, що була зі мною від самого початку, ще до всіх друзів, тренувань і випробувань. Хотіла, аби вона дізналася від мене, а не від когось іншого. Хотіла бачити її очі, коли говоритиму ці слова, хотіла знати, чи зможу знову відчути себе поруч із нею так, як колись — давно, у нашому дитинстві.

Останнім часом ми справді почали спілкуватися трохи краще, але це «краще» було ще надто крихким і далеким від тієї близькості, що колись здавалася такою природною. Колись ми були нерозлийвода: могли годинами сидіти разом, вигадувати безглузді історії, сміятися до сліз через дрібниці, ділитися всім — від найсмішнішого до найболючішого. Та роки зробили своє: образи, гордість, сказані в запалі слова. Я побудувала стіни й ховала за ними те, що насправді відчувала. А Ліла, втомившись стукати в ті стіни, відступила.

Та тепер у мені щось змінилося. Закоханість у Пашу розтопила те крижане, що я довгі роки носила всередині. З’явилося бажання не втрачати, не відштовхувати, а тримати поруч тих, хто дорогий. І серед них найперше була вона — моя сестра. Я дуже хотіла повернути її, навіть якщо шлях до цього був непростим.

Зібравшись із силами, я вирушила до її кімнати. Серце калатало так сильно, що здавалося, його почують навіть у коридорі. Я довго стояла перед дверима, перш ніж наважилася постукати. Долоня спітніла, я кілька разів мало не розвернулася й не втекла, придумуючи дурні виправдання, чому зараз не час. Але потім нагадала собі: якщо не тепер, то коли?

Я постукала. Двері відчинилися майже одразу. Переді мною стояла Ліла. Вона була сама — видно, дівчата й справді пішли на тренування. В її очах промайнуло здивування, але воно швидко змінилося рівною спокійною виразністю.

— Еліна, — вимовила вона й трохи примружилася. — Чесно, не очікувала тебе тут побачити. У тебе щось сталося?

— Ні, я просто… — мій голос зрадницьки здригнувся. — Можна зайти?

— Звичайно, — вона відступила, пропускаючи мене всередину.

Я увійшла. Я кілька разів бувала тут раніше, але тепер озирнулася уважніше. Акуратна постіль, книжки на тумбі, кілька дрібниць — закладка у вигляді крила, тонкий браслет, згорнутий шарф. Кімната здавалася чужою й водночас такою «її».

Я відчула легкий жаль: я так мало знала про життя Ліли, яке відбувалося поруч зі мною. Не знаючи, куди себе подіти, я просто завмерла посеред кімнати. Ліла ж сіла на ліжко, схрестивши ноги, й уважно подивилася на мене.

— Ти хотіла про щось поговорити? — нарешті запитала вона, і в її голосі не було роздратування, лише цікавість.

— Так, - я вдихнула глибше. – Хотіла, аби ти дізналася від мене. Ми вирішили завтра сказати всім, але я думаю, що буде правильніше розповісти тобі першій.

Її очі трохи звузилися, наче вона вже відчувала, про що йтиметься. Я ковтнула клубок у горлі. Якщо зараз не наважусь, то навряд чи скажу.

— Я зустрічаюся з Пашею, - врешті сказала я. – Уже кілька місяців. Ми приховували це від усіх.

Ліла широко розплющила очі, а тоді вони засвітилися теплом. Сестра була рада за мене, і здавалось, що зовсім не ображалась на те, що я їй нічого не розповіла одразу.

— Справді? Це ж так чудово! Він і справді хороший хлопець. І, — вона всміхнулася. — Він дуже тобі підходить.

Я ще не встигла нічого відповісти, як вона різко піднялася й кинулася до мене, обіймаючи так міцно, що я ледь не втратила рівновагу. Я завмерла, не знаючи, як реагувати. Я була готова до докорів, навіть до образливих слів, але точно не до цього.

— Я так за тебе рада, — прошепотіла вона, стискаючи мене. — Ти заслуговуєш бути щасливою.

Потім вона відхилилася й примружилася, лукаво посміхаючись: — Але якщо він тебе образить — приб’ю. Мабуть, мій вираз обличчя був надто здивованим, бо вона засміялася.

— Ти чого така розгублена? – запитала сестра.

— Я просто не очікувала, що ти так порадієш за мене, — чесно зізналася я.

— Еліно, — Ліла серйозно взяла мене за руки й подивилася прямо в очі. — Ти моя рідна сестра. І що б не сталося, я тебе дуже сильно люблю. Увесь цей час мені страшенно не вистачало тебе. Я сумувала за нашими балачками, сміхом, дурними витівками. Я чекала, коли ти знову захочеш бути ближчою до мене. І знаєш, для мене дуже важливо, що саме ти прийшла й сказала це першою.

В її очах блищали сльози. І в мені щось обірвалося — те крижане, що роками відділяло мене від неї. Я сама все зіпсувала, мені була потрібна моя сестра.

— Я теж дуже сумувала, — прошепотіла я й не витримала, обійнявши її ще раз.

Ми стояли так довго, обидві зі сльозами, але ті сльози були світлими, теплими. Здавалося, темрява, яка роками нависала над нами, нарешті розсіялася. І я подумала: хто б міг уявити, що моє життя зміниться так сильно? Що я знову знайду сестру, що дозволю собі відчувати, що навчуся тримати поруч тих, хто для мене важливий. Так, шлях сюди був непростим. Але воно того варте.