Глава 4

Пашка від мене теж добряче отримав за те, що не розповів мені про свої стосунки з Еліною. Спершу я навіть кричала, вимагала пояснень, як він міг приховати від мене таку новину. Він же мій брат! І ми завжди ділилися всім важливим — ну майже всім. Я ж завжди вважала, що між нами не існує таємниць. Але він стояв переді мною, розгублений і винний, і не знав, з чого почати.

Його очі були сповнені тієї щирості, яку я добре знала з дитинства. Він розвів руками, мовляв, не знав, як підібрати слова, щоб не здатися дурним. І вся моя злість якось швидко зникла. Бо я зрозуміла: Паша й справді закоханий в Еліну. Це відчувалося у кожному його русі, в тому, як він на неї дивився, як ніби весь світ обертався довкола цієї дівчини. Його погляд був м’якший, тепліший, ніж будь-коли.

Що ж, для мене це було новинкою. Я навіть не могла уявити, що мій брат, який завжди здавався мені легковажним, насправді так серйозно ставитиметься до когось. Він завжди був тим, хто жартує навіть у найсерйозніші моменти, хто сміється тоді, коли інші не наважуються. А тепер я бачила його іншим. І, дивлячись на нього, я була рада. Нарешті Паша зможе бути щасливим. Він заслуговував на це. І якщо Еліна справді зробила його таким, то я тільки підтримуватиму їх.

Залишається тільки одне — розібратися з Чорним Чаклуном. От тоді й справді все стане просто чудово. Але вечірка й не думала закінчуватися. Здавалося, вона триватиме до самого ранку. Музика то гучнішала, то змінювала ритм, і зал наповнювався криками та сміхом. Люди встигли і потанцювати, і посваритися, і знову помиритися. У залі було спекотно, навіть задушливо, і відчуття часу давно втратилося. Повітря пахло вином, травами та трохи димом від ілюзійних вогнів.

Декотрі студенти, утомлені, лежали просто на підлозі, хтось сміявся так голосно, що його чули навіть за стінами, а кілька відьмаків, змагаючись, створювали ілюзії. Ілюзії перетворили всю залу на світляний карнавал: над головами пливли золоті птахи, у кутку виросли скляні дерева, а посеред натовпу хтось примудрився викликати дощ із іскор.

Ну що ж, завтра занять усе одно не буде — принаймні для більшості студентів. А от у нас ковенні тренування ніхто не скасовував. І це вже була проблема. Відчуття втоми накрило мене хвилею. Я ледве стояла на ногах, хоча вперто намагалася робити вигляд, ніби ще маю сили. Але моє тіло відмовлялося слухатися.

Кімі вирішила ще трохи провести час із якимось хлопцем, і я навіть не питала з ким. Знаючи її, це міг бути будь-хто — від студента з сусіднього курсу до симпатичного бойового відьмака. Еліна з Пашею вже давно кудись зникли, і я навіть не хотіла уявляти, куди саме.

Мене ж охоплювало дивне небажання повертатися в кімнату. Усе тому, що там міг бути мій брат. І після тих обіймів з Еліною я ще не була готова зустріти їх разом. Тому я просто блукала школою.

Коридори були напівтемні, тіні від факелів хиталися на стінах, створюючи дивне відчуття, ніби за мною спостерігають. Кроки відлунювали надто голосно. Але страху не було. Навпаки — мене навіть заспокоювало це нічне безлюддя. Школа уночі дихала інакше: вона ніби завмирала, давала перепочинок.

Може, піти потренуватись? Останнім часом мене почали навчати простеньким бойовим прийомам. І хоч виходило не дуже добре, та всередині жила впертість. Я точно не була створена для цього — і все ж таки хотіла спробувати ще раз. Може, дати собі шанс?

Я попрямувала до колишнього факультету ковенних відьом. Анні вдалося там облаштувати для нас тренувальну залу. Тут пахло свіжістю й трохи попелом від магічних тренувань. Стіни вбирали в себе кожен крик, кожен звук, і простір ніби був відокремлений від решти світу. Саме тут я почувала себе в безпеці.

Проте не одразу я зрозуміла, що не одна. У глибині залу, під світлом кількох кристалів, хтось рухався. Рівномірні удари, зосереджені рухи, блиск зброї… Пітер тренувався. Його силует виглядав майже нереальним — наче він сам був частиною тієї ілюзії, що створювала гра світла й тіні. Я завмерла й хотіла тихенько піти, щоб не заважати. Але він уже помітив мене. Його погляд відразу знайшов мене в темряві.

— Ася, — здивувався він, зупинившись. — Я думав, ти на вечірці.

— Вибач, не буду тобі заважати, — посміхнулася я, хоча всередині було трохи ніяково.

Насправді я збиралася якийсь час уникати його. Після всього, що між нами сталося, я не знала, як поводитись поруч із цим хлопцем. Його поцілунок перевернув мої думки. Я ж досі не змогла розібратись у своїх почуттях до нього. Та зараз тікати було нікуди.

— Та ні, залишайся, — відповів Пітер і навіть поклав меч убік. — Знаєш, у мене складається відчуття, що ти намагаєшся мене уникати. Ніби соромишся того, що було.

— Соромлюся? — перепитала я, не зовсім розуміючи.

— Того поцілунку, Ася, — спокійно пояснив він і підійшов ближче. — Чи ти навіть не пам’ятаєш його?

— Як тут забути, — буркнула я, опустивши очі.

Це був мій перший поцілунок. Можливо, він навіть не здогадувався про це. Але для мене він означав набагато більше, ніж я хотіла визнавати. І тепер я, замість того, щоб думати про небезпеку й Чорного Чаклуна, ловила себе на тому, що серце шалено калатає через хлопця, який стояв поряд.

— Ася, — Пітер зробив крок уперед, і відстань між нами скоротилася. — Я бачу, тебе щось хвилює. І не треба говорити, що це лише через постійну небезпеку. Я це розумію. Але тут щось інше.

— Пітер, я… — я важко видихнула. — Мені здається, зараз просто не час для таких розмов. Я не знаю, що тобі сказати.

— А коли настане час? — запитав він. У його голосі не було докору, лише щирий сум. — Ми не знаємо, що буде завтра. Може, ми навіть не переживемо цю ніч. І я хочу жити тут і зараз, — він обережно взяв мене за руку. — Ти подобаєшся мені. Дуже сильно. Раніше я мовчав, бо не знав, чи взаємно. А тепер наважився сказати. І мені навіть байдуже, якщо Пашка відірве мені голову.

Я стояла, дивилася на нього і не знала, що відповісти. Так, Пітер мені подобався. Його присутність гріла мене, поруч із ним я відчувала себе захищеною. Але всередині мене жила плутанина. Чи вистачить цього, щоб назвати його тим самим єдиним?