Глава 3

Ось і приїхали всі мої друзі, тому ми вирішили влаштувати невеличку вечірку. Спершу це мало бути щось скромне: кілька столиків у холі, музика, трохи закусок і ми, ковен у повному складі. Але досить швидко все сталося так, що тут була чи не половина школи. Хтось почув про музику, хтось — про танці, ще хтось просто привів із собою друзів. І замість тихої зустрічі ми отримали гучне святкування, яке розросталося буквально на очах.

Мене здивувало, що новий ректор був не проти, аби ми трохи розважилися. Я навіть очікувала, що Аластар з’явиться й почне бурчати про дисципліну чи правила, але він лише пройшов коридором, окинув нас суворим поглядом, і… всміхнувся куточком губ. Це було настільки незвично, що всі миттю перестали хвилюватися й почали відриватися ще більше.

Атмосфера швидко запалила і мене. Світильники сяяли м’яким золотавим світлом, відбиваючись у скляних келихах. Хтось увімкнув кристали з музикою, і зал наповнили ритми, від яких хотілося рухатися. У повітрі змішалися запахи фруктів, вина та ще чогось солодкого, ніби випічки з кухні.

Люди сміялися, танцювали, сперечалися й навіть будували невеликі магічні ілюзії для розваги: хтось виводив у повітрі сяючих метеликів, інші створювали маленькі вогняні сфери, що переливалися в такт музиці. Усе це виглядало казково, і вперше за довгий час мені здавалося, ніби небезпека десь дуже далеко, а ми можемо бути просто молодими й безтурботними.

Я справді насолоджувалася цим часом. Було відчуття, ніби всі наші тривоги лишилися за межами стін Школи. Ні Чорного Чаклуна, ні його посіпак, ні постійної небезпеки. Лише ми — юні відьми та відьмаки, які дозволили собі трохи радості.

Пітер запросив мене на танець. І я з радістю погодилася. Ми вийшли в центр, де вже крутилися кілька пар, і він, як завжди, тримався впевнено. Його руки були теплими, рухи — спокійними, але водночас точними. Він вів мене так, ніби танці для нього — звична справа. Я ж то сміялася, то збивалася, бо нервувала. І хоч на обличчі тримала усмішку, всередині все стискалося.

Мені досі було не до кінця комфортно поруч із ним. Після того поцілунку щось змінилося. Кожен його погляд змушував мене почуватися винною, ніби я дала йому надію, якої не могла виправдати. А може, навпаки — я дала собі надію, якої боялася. Його пальці злегка торкалися моєї долоні, і я ловила себе на тому, що серце б’ється швидше. Та водночас у мені прокидалося відчуття небезпеки: якщо дозволю собі більше — чи не зруйную те, що ми маємо зараз?

Тому, коли музика скінчилася й він нахилився, щоб щось прошепотіти, я поспішила відійти, прикрившись жартом про втому. Його усмішка зникла лише на мить, і він кивнув, але я бачила: він усе зрозумів.

Потім вдалося потанцювати й з Дрейком. І тут відчуття були зовсім інші. Його стиль був інший — більш вільний, навіть зухвалий. Він крутив мене, сміявся, примушував забувати про серйозність. Поруч із ним я відчувала легкість, ніби крила виростали за спиною. З Дрейком було неможливо хвилюватися, бо він постійно жартував, підхоплював мене в рухах, змушував сміятися так голосно, що кілька людей оберталися.

І знову я задумалася про мої почуття до цих двох хлопців. Кого ж я насправді хочу бачити поруч? Хто ближчий моєму серцю? Може, той, хто дарує мені впевненість і спокій, чи той, хто дарує мені свободу й відчуття, що весь світ — наша сцена?

Я розуміла, до кого мої почуття сильніші. Але сказати це вголос — означало зробити вибір, а я ще не була готова. Але я помітила ще дещо дивне. Паша. Він якось кидав дивні погляди на Еліну. Не просто дружні чи випадкові. Це були ті погляди, від яких шкіра тепліє, навіть якщо їх не спрямовано на тебе. І що дивніше, Еліна відповідала йому тим самим. Вона сміялася з його жартів занадто щиро, а коли він нахилявся щось їй сказати, нахилялася ближче, ніж було потрібно. І в мене почали з’являтися підозри.

Звісно, я не хотіла робити поспішних висновків. Але серце вже малювало картини, які мозок відмовлявся приймати. Мій брат і Еліна? Та сама Еліна, яка ще нещодавно робила моє життя нестерпним? Неможливо. І все ж — погляди брехати не могли.

Та потім якась втома навалилась. Голова трохи паморочилася від шуму, світла й танців. Я вирішила відійти подалі від всього суму. Сіла в затінку, де музика здавалася тихішою, і на хвилину прикрила очі. Я пила лише сік, жодного вина чи коктейлів, тому справа була не в алкоголі. Просто… перенасичення. Занадто багато емоцій, занадто багато облич і думок.

І саме тоді до мене підійшла Еліна. Вона тихо присіла поруч, наче не хотіла привертати зайвої уваги. Її келих явно був не з соком — у ньому відчувалося червоне вино. Вона сьорбнула трохи й мовчки дивилася перед собою. Щось мені здавалося, що вона хоче поговорити. Але довго не могла наважитися.

— Щось сталося? — запитала я, намагаючись зловити її погляд.

— З чого ти взяла? — вона відмахнулася, але голос видав її невпевненість.

— Ну, ти підсіла до мене й мовчиш, — посміхнулася я. — Це точно не схоже на ту Еліну, до якої я так звикла.

Вона не відповіла відразу. Лише ще раз зробила ковток вина, вдивляючись у натовп. Музика гучно лунала, але між нами ніби утворилася тиха бульбашка, де було тільки ми двоє. І зрештою вона заговорила.

— Я зустрічаюся з Пашею, — занадто швидко промовила вона, наче боялася, що передумає. — Причому вже кілька місяців. І я не знала, як тобі це сказати.

На мить я просто не знала, як на це реагувати. Ні, мене вразило не те, що вони мають стосунки. Насправді я давно помічала, що їх щось притягує одне до одного. Їхні суперечки завжди були занадто емоційними, а випадкові зустрічі — надто затягнутими. Це було питанням часу. Але те, що вони так довго мовчали… ось що мене зачепило.

— Ти зла на мене? — запитала Еліна, не наважуючись підняти очей. — Тобі неприємно, що я зустрічаюся з твоїм братом?

— Я зла на вас обох, але не через це, — відповіла я після паузи. — Образливо, що ви стільки часу мовчали. Я ж не якийсь монстр. Я би лише пораділа за вас.