Глава 2

Канікули пройшли просто чудово. Батько та мати майже не відходили одне від одного, адже вони стільки років не бачилися. Я була дуже щаслива за них. Вони виглядали так, наче намагаються надолужити кожну хвилину, що була вкрадена прокляттям: довгі розмови допізна, прогулянки вечорами, коли ми з Пашкою тихенько сміялися, бо йти за ними не було сенсу — вони бачили тільки одне одного. Мені навіть інколи ставало трохи ніяково спостерігати за цим, але водночас — тепло на душі. У ті миті я розуміла, що справжня любов існує, навіть попри роки розлуки, біль і випробування.

Кілька разів ми зустрічалися з друзями з ковена, і навіть збиралися всі разом на день народження Артура та Вано з Георгі. Тоді було весело й легко: святковий стіл, жарти, музика, танці до пізньої ночі. Мені вдалося побачити Грузію, хай і зовсім трохи: я була зачарована горами, їхньою величчю та якоюсь особливою магією, що відчувалася навіть у повітрі. Вони стояли, наче стародавні стражі, що спостерігають за світом тисячоліттями.

А ще Америка — зовсім інший світ, яскравий, шумний, але по-своєму захопливий. Ми сміялися, фотографувалися, пробували місцеву їжу, і на мить мені здавалося, що все це — звичайне життя підлітків без тіні війни, без Чорного Чаклуна.

Та ілюзія тривала недовго. За цей час була й небезпека — кілька разів нам довелося захищатися від нападів людей Мартінеза. Він вирішив, що простіше знищити нас, доки ми поодинці, поки ми розслаблені та віддалені одне від одного.

Але нічого не виходило. Наш ковен тримався разом, ми стали сильнішими, а ще… ми вже не були беззахисними дітьми. Ми знали, що робимо. Хоча кожна сутичка залишала після себе відбиток: нові шрами, тривожні сни, спалахи страху, що виринали несподівано. І все ж ми витримували. Бо мали мету. Бо мали одне одного.

Спайк цей час жив у родинному маєтку, куди тепер його батькові був заборонений вхід. Я не могла навіть уявити, як йому важко: жити в тій самій оселі, де ще недавно все належало ворогу, чути тишу, що відлунювала самотністю. Його кімната була просторою, але здавалася холодною. Він тримався, принаймні так казав, але я бачила — в його очах лишилася тінь. Коли ми з ним говорили, він часом замовкав на півслові, і тоді я розуміла: він досі бореться з власними спогадами.

А ще ми з подивом дізналися, що не лише тато, а й мама — неймовірно сильна відьма. Вона приховувала це від нас роками. Я пам’ятаю, як довго роздивлялася її руки, коли вона демонструвала кілька заклять: вони виглядали такими ж ніжними, материнськими, але водночас у них крилася колосальна сила.

Чому вона мовчала стільки часу? Вона пояснила просто: «Я хотіла, аби ви мали звичайне дитинство. Без тягаря магії й страху». І все ж тепер її дар став у пригоді — мама була нашою опорою не менше, ніж батько. У ній відчувалася сила, спокійна й упевнена, як непорушна скеля.

Проте канікули завершувалися, і ми поверталися в Школу Відьом. Цього разу з нами їхав тато. Тимчасово він мав узяти на себе частину нашої підготовки. Його досвід був безцінним: не тільки бойова магія, а й уміння мислити, передбачати, відчувати пастки. З ним ми відчували себе захищеними, хоча розуміли, що попереду — ще важчі випробування.

Мама ж залишалася вдома — у неї були певні обов’язки. Ніхто прямо не пояснював, які саме, але я розуміла, що мова йде про щось важливе, можливо, навіть пов’язане з Радою. У її погляді з’явилася серйозність, якої раніше не було, і це тривожило мене більше за будь-які слова.

Тим часом у самій Школі теж сталися зміни. Ректором тепер був містер Аластар. Рада ухвалила рішення після останніх подій, і більшість студентів сприйняли його досить спокійно — ми знали, що гіршого кандидата годі й шукати. Аластар мав свою харизму: строгий, холодний, але справедливий. З ним відчувалася дисципліна.

Анна ж узяла на себе обов’язки декана. Вона все частіше навідувалася до нас і проводила з нами час, ніби намагаючись надолужити ті роки, що втратила. Одного разу вона навіть попросила нас називати її бабусею. Спершу це звучало трохи дивно, але ми з Пашкою старалися. Бо й справді, хіба не вартує вона цього звання після всього, що зробила для нас? І в ті хвилини я відчувала, що моє серце нарешті знаходить справжню родину.

І ось тепер ми знову прибули в Школу. Дорога сюди здавалася мені особливою: стіни, вежі, подвір’я, знайомі коридори — усе вмить повернуло відчуття дому. Я завжди казала, що тут небезпечно, що я втомилася, але щойно побачила браму, серце защеміло від радості. Кам’яні стіни, стародавні символи на арках, холодний вітер із гір — усе це ніби говорило: ти знову там, де маєш бути.

Паша ж виглядав напруженим. Я помічала це вже кілька днів: він інколи відкривав рота, ніби хотів про щось заговорити, та одразу відступав, змінював тему або просто мовчав. Його плечі ніби були трохи опущені, а в очах часом блиснула тривога. Що він приховує від мене? Чи не пов’язано це з випуском? У нього ж останній рік — випускний. Напевне, він хвилюється. Але я знала: рано чи пізно він розповість. Ми завжди все ділили одне з одним.

А я… я шалено скучила за друзями. Думка про те, що ми знову разом будемо проводити стільки часу, тренувати ковенну магію, сидіти ночами над конспектами й жартувати, гріла мені серце.

— Аська, нарешті ми знову тут! — вигукнула Кімі, притягуючи мене в обійми, щойно ми зайшли до нашої кімнати. — Аж не віриться, що це вже третій рік нашого навчання.

— Так, ми дожили до цього моменту, — розсміялася я.

— Ти навіть не уявляєш, скільки всього мені треба розповісти! — очі подруги світилися. — Я познайомилася з таким класним хлопцем, він уже закінчив цю Школу…

Вона щебетала далі, розповідаючи про зустріч, про якісь випадкові пригоди, про те, як він її вразив. Я намагалася уважно слухати, але мої думки весь час тікали до Пітера. Він мав скоро приїхати. Після нашого поцілунку я почувалася ніяково в його присутності, наче між нами з’явилася невидима стіна.

До того ж Дрейк дедалі відвертіше виявляв симпатію до мене. Він був цікавим, харизматичним, і, можливо, десь у глибині душі він мені подобався. Але серце вперто тягнулося до Пітера. Чи це любов? Чи просто звичка, прив’язаність? Я не знала. І якби тільки це було моєю найбільшою проблемою…