Пітер

За два місяці почнеться мій останній рік навчання в Школі Відьом. Хоча, насправді, нам доведеться залишитися ще довше, доки всі представники ковену не завершать навчання. Лише тоді ми зможемо отримати роботу при Раді Відьом і стати повноправною частиною магічного світу.

Чесно кажучи, мене це хвилювало найменше. Усе моє життя зараз зосереджувалося на іншому: на війні, що насувалася, на тіні Чорного Чаклуна, котрий досі лишався невловимим і небезпечним. У порівнянні з ним робота, гроші, навіть майбутнє виглядали другорядними речами.

Проте я не міг повністю відкидати думку про те, що чекає далі. Мати й сестра — ось що було для мене важливим. Я повинен був подбати про їхню безпеку, а також дати їм упевненість у завтрашньому дні. І якщо служба при Раді зможе забезпечити стабільність і хороший заробіток, то це вже було чимось. Хоча глибоко в душі я відчував: у світі, який котиться у вир темряви, жодні гроші не матимуть значення, якщо ми програємо цю війну.

Та найбільше мене непокоїло навіть не майбутнє, а те, що відбувалося в моєму серці зараз. Чи не кожного дня я думав про Аську. Перед очима вставала її усмішка, легка і трохи хитра, як завжди. Я згадував, як вона дивилася на мене, коли сердилася чи жартувала, як її очі світилися тим теплим, але водночас рішучим вогнем, що вмів надихати всіх нас.

Здавалося, що навіть її найколючіші слова, які від інших я би сприйняв як образу, від неї звучали так, ніби були проявом турботи. Я ловив себе на тому, що починаю по-справжньому закохуватися.

І справа тут була не лише в тому, що вона була лідером нашого ковену. Вона була особливою сама по собі, незалежно від того, чи мала владу над іншими. Я зрозумів це лише після того, як повернувся додому й кілька днів поспіль жив без неї. Порожнеча, яку я відчув, була занадто явною. Мене тягнуло до неї так сильно, що це здавалося майже фізичним болем.

Щоб не зійти з розуму від цих думок, я намагався якомога більше часу проводити в тренуваннях. Коли тіло виснажене, серце мовчить. Я змушував себе відпрацьовувати удари, тримати захист, викликати закляття одне за одним, поки руки не починали тремтіти від втоми. Чим більше я падав на землю під час спарингів, тим менше місця залишалося для болючих думок. А ще допомагав мамі з хатніми справами й намагався більше бути поруч з Еліс.

Вона цього року мала почати навчання в Школі Відьом і вже з самого початку заявила, що хоче потрапити на бойовий факультет. Ніхто навіть не сумнівався, що її приймуть. Її дар телепатії був настільки сильним, що це відчували навіть ті, хто мало розумівся на магії. Мама не раз говорила, що в Еліс відкривається велике майбутнє. Я ж більше хвилювався, ніж радів. Адже той самий дар робив її вразливою: бачити й чути те, що приховують інші — це непросто, особливо в умовах війни.

Та сестра не зважала на мої перестороги. Вона прагнула діяти. І я, розуміючи, що не можу її зупинити, вирішив хоча б допомогти. Я особисто займався її підготовкою. Кожен день ми тренувалися, і щоразу вона ставала кращою. Її удари набували сили, її рухи — точності, а погляд ставав упевненішим.

— Еліс, ти ж вмієш читати думки, — пояснював я, подаючи їй руку, щоб піднялася після чергового падіння. — Це робить тебе дуже небезпечним суперником. Ти можеш передбачати дії ще до того, як противник їх виконає. Чому ти цим не користуєшся?

Сестра важко зітхнула, витираючи піт із чола. Її карі очі блищали впертістю. В нас був схожий характер. І в її віці мені також ніхто не міг нічого заборонити.

— Я не знаю, — відповіла вона. — Просто коли ми тренуємось, я наче вимикаю свій дар. Я хочу перемагати чесно, силою, а не підгляданням у голову. Це... наче грати не за правилами.

Я похитав головою. Її слова були щирими, але в них звучала дитяча наївність. У реальному бою чесність мало важить. Виживає той, хто вміє використати все.

Насправді я не хотів, щоб Еліс їхала цього року до Школи. Було б спокійніше, якби вона ще залишилася вдома з мамою, хоча б до того часу, поки ми не переможемо Чорного Чаклуна. Але вона горіла бажанням довести, що сильна. Я бачив у ній себе самого кілька років тому. І все ж таки я обіцяв батькові піклуватися про сестру.

— Еліс, я знаю, що не можу заборонити тобі їхати, — сказав я після паузи. — Ти все одно це зробиш. Але я мушу попередити: у Школі зараз небезпечно. Там не буде спокою, як колись. Тому ти повинна вміти себе захистити. Я ж не завжди зможу бути поруч, хоча постараюся.

Вона підняла на мене погляд, у якому майнули іскорки зухвалості. І зараз я так сильно впізнавав себе перед першим курсом. Тоді теж було доволі небезпечно, але я твердо вирішив їхати.

— Пітер, невже ти хвилюєшся за мене? — усміхнулася й схрестила руки на грудях. — Ніколи б не подумала.

Я знав, що вона жартує, але відчув, як у її голосі прозвучала легка тінь суму. Це було так не схоже на Еліс. Вона боялася. І не лише за себе.

— Еліс, ти моя сестра, і я люблю тебе, — нарешті промовив я. — Я не хочу, щоб із тобою щось сталося. Будь ласка, будь обережна.

Сестра не відповіла. Вона просто підійшла й раптово міцно обійняла мене. Її обійми були теплими, майже дитячими. Я не очікував цього, адже ми ніколи не були надто близькими. Я завжди бачив у ній ту маленьку дівчинку, яку потрібно оберігати. І зараз, коли вона стояла переді мною майже дорослою, я відчув той самий біль у грудях, що й коли думав про Аську.

У голові майнула картина нашого поцілунку з Аською. Образ так чітко виринув перед очима, що я навіть завмер, відчувши, як серце закалатало швидше. Я мало не випустив сестру з рук.

І саме в цей момент Еліс скористалася прийомом, який я її навчив. Вона різко вивернулася, схопила мене за руку й перекинула через себе. Я з глухим стуком гепнувся об підлогу.

— Перший твій урок: ніколи не відволікайся, — розсміялася вона, схилившись наді мною. Її усмішка сяяла гордістю. — І так, цього разу мені вдалося скористатися даром. Але, скажу чесно, бачити в голові, як брат цілується, — це жахливо! — вона скривилася так, що я не втримався й розсміявся.