Дрейк

Я вже хотів якомога швидше повернутися на навчання до Школи Відьом. Я любив свій дім, і мені справді подобалося моє життя тут, серед рідних стін, знайомих запахів і тих дрібниць, що нагадували про дитинство. Але я сумував за ковеном.

Ще би, наш зв'язок був досить сильним, набагато глибшим, ніж проста дружба чи звичка до компанії. Це була нитка, що єднала наші душі, і навіть на відстані я часом відчував відголоски присутності інших — їхній настрій, емоції, спалахи думок. Іноді це навіть лякало, але водночас давало відчуття сили.

Я навіть не уявляю, як воно буде, коли частина з нас закінчить Школу цього року. Розривати такий зв'язок, хай навіть поступово, було страшною думкою. Але, як казали раніше представники Ради, вони, скоріш за все, залишаться ще на два роки тут, проте вже на особливій програмі. Це давало мені надію: можливо, ми не розпадемося так швидко, що наш ковен залишиться цілим бодай ще трохи довше.

Та й за майбутню роботу я не надто хвилювався. Усі розуміли, що ковен отримає своє місце при Раді, адже таких, як ми, майже не залишилося. І це неабияк радувало мою родину. Тепер у них з'явився новий привід для гордості, яким можна було похвалитися при інших, на зібраннях чи під час випадкових зустрічей із сусідами.

Моя мати завжди вміла робити це делікатно, але в її голосі з’являвся той особливий блиск, коли мова заходила про мої досягнення чи ковен. А батько, хоча й удавав суворого й стриманого, теж не міг повністю приховати задоволення. Його погляд ставав м’якшим, він наче випромінював тишу гордості. І я не був проти цього. Вони не робили цього зі злості чи марнославства, їхня радість була щирою.

Попереду лишалося побути вдома лише два місяці. Це вже не так багато. А потім я знову зможу побачити Асю. Ця дівчина… вона давно засіла в моїх думках. Я не знав, чи можна назвати це коханням, але вона приваблювала мене все сильніше. Її образ часто виникав у моїй уяві: світле волосся, очі, сповнені глибини й рішучості, усмішка, що могла розвіяти навіть найтемніші думки.

Вона мені подобалася, але я не був певен, що це може перерости у щось серйозне. Надто багато навколо нас було невідомого. Надто небезпечним залишався наш світ, аби будувати мрії лише на почуттях. Я відчував, що нам усім треба спершу навчитися справлятися з тим, що чекає попереду.

Тому я більше прагнув зосередитися на пізнаванні ковенної магії, на її прихованих глибинах. Мене манили ті знання, які нам відкривали лише частково, наче спеціально лишаючи щілини для допитливих. Після того, як нам вдалося зняти прокляття з батька Асі та Паші, я відчув неабияку силу. Це було так, наче в мені розгорівся вогонь, що не хотів згасати. Я відчув себе здатним на більше.

Відтоді більшість часу я проводив у родинній бібліотеці. Там панувала особлива атмосфера: запах старих сторінок, пил, що сідав на пальці, шурхіт пергаменту, коли перегортав сторінки. Книги старих майстрів зберігали в собі не лише знання, а й сліди їхньої присутності.

Іноді, читаючи, мені здавалося, що я відчуваю чужу руку на своєму плечі чи чую відлуння давнього голосу. Я сидів там і зараз, заглиблений у товстий том про магічні роди, коли за спиною почув знайомий голос.

— Я так і думав, що знайду тебе тут, - сказав хтось.

Я здригнувся, бо був надто занурений у читання. Це був мій двоюрідний брат, Філіп. Його поява була несподіваною. Він не був частим гостем у нашому домі, віддаючи перевагу триматися подалі від сімейних зборів і розмов про магію.

Його магія від народження була слабкою, майже невідчутною. Через це йому не вдалося вступити до Школи Відьом. Він навчався разом зі звичайними людьми, і магічні аспекти йому пояснювали лише в дитинстві батьки. Але згодом він відмовився навіть від цього. Сказав, що не хоче жити наполовину в одному світі й наполовину в іншому. Він обрав своє — звичайне. Вступив до університету, хоча й швидко його покинув.

Тепер він працював хореографом. І, як не дивно, заробляв добре. Його життя було далеким від нашого світу, але він умів показати, що задоволений. Його рухи завжди були легкими, впевненими. У ньому відчувалася якась внутрішня гармонія, хоча я ніколи не міг зрозуміти — справжня вона чи лише маска.

— Я не так часто сиджу в бібліотеці, — буркнув я, закладаючи пальцем сторінку. — А навіщо ти прийшов, Філіп? Не пам’ятаю, щоб ми запрошували тебе.

Він засміявся своїм гучним сміхом, у якому завжди ховалася насмішка. Раніше мене це навіть лякало, адже в нього колись магія прокинулась раніше, ніж моя.

— Та ти з дитинства був заучкою, — сказав він і легко пройшов між високих полиць. — А запросили мене твої батьки на родинну вечерю. Я просто прийшов раніше.

Я нахмурився. Справді, сьогодні мало відбутися зібрання всієї родини. Я зовсім про нього забув, настільки захопився книгами. Філіп був на чотири роки старший за мене, і колись ми були дуже близькими. Ми проводили літо разом, вигадували ігри, будували замки з подушок і воювали з уявними ворогами. Але все змінилося, коли ми стали дорослішими. Між нами з’явилася відстань. Він обрав одне життя, я — інше. І тепер ми дивилися одне на одного з різних берегів.

— Що читаєш? — запитав він, нахилившись ближче, але я швидко закрив книгу й відсунув її.

— Та добре, можеш ховатися, — махнув він рукою. — Але це точно щось пов’язане з ковеном. Я чув від батьків, що ти маєш дуже рідкісний дар. Хоча… це й не дивно. Ти ж завжди був особливим. А я… нічого особливого.

Його слова прозвучали майже буденно, але в них була тінь гіркоти. Невже він шкодує про те, що немає сильної магії? Або через те, що ми втратили нашу дружбу?

— Я ніколи такого не казав, — відповів я різко, хоча всередині щось стислося.

— Байдуже, забудь, — фиркнув він. — Мене моє життя цілком влаштовує. Я вчиняю так, як вважаю за потрібне, а не слухаю в усьому батьків.

— Це ти на мене натякаєш? — не зрозумів я.

— Прямо говорю, брате, — його посмішка була кривою, а очі блищали. — Одного дня твоє життя може дуже сильно змінитися. І тоді тобі доведеться приймати рішення. Не те, що диктують інші, а те, що йтиме зсередини.