Глава 1

- Так ми йдемо? - врешті запитала я.                                                                                                              

Однак батько продовжував мовчати. Я, батько та Пашка досі не наважилися зайти в середину. Хоча тут справа була не в нас с братом. Хоча мама вже була в курсі, що нам вдалося повернути Костянтина Чорнотія. Ми вирішили, що так буде краще, адже вона матиме час на те, аби звикнути до цього. І тепер нам залишалося лише зайти. Проте тато досі боявся. Я знаю, що він досі дуже любить маму і не знає як вона відреагує.                                                                                                                                             

Але я чомусь була впевнена, що все буде добре. Хоча хтось би назвав це якоюсь дитячою наївністю. Ну звичайно я хотіла, аби ми знову стали щасливою родиною, як було колись. От тільки тоді я навіть не знала про магію. А тепер Чорний Чаклун становить для нас досить серйозну небезпеку. Та зараз не хочеться думати про це. Для початку батько все ж має увійти в середину та нарешті побачитися з мамою.                                                                                                                                                                 

- Тату, - обережно сказав Паша. - Ми ж не можемо стояти тут вічність. Я знаю, що ти хвилюєшся. Але все ж...                                                                                                                                                                

Та договорити брат не встиг, адже я побачила мама, що завмерла на порозі. В її очах стояли сльози, і складалося відчуття, що вона побачила привида. Ще би, перед нею стояв чоловік, що зник багато років тому. В фільмах та книгах такі зустрічі проходять не найкращим способом. Ніби жінка довго не може пробачити, думаючи, що насправді її покинули. Однак мама знала, що батько був під прокляттям і нічого не зміг зробити.                                                                                                                                       

Він обережно підійшов ближче, і мама зробила те ж саме. Якусь мить вони просто дивилися одне на одного. Я бачила навіть сльози в очах обох батьків. А потім мати притягнула батька в свої обійми, розплакавшись.                                                                                                                                                

- Костя, не вірю, що це справді ти, - схлипувала вона.                                                                                   

- Так, це я Олено, - здається, він посміхався. - Я повернувся додому. Вибач, я навіть слів не підберу зараз. Мені шкода, що мене не було поруч усі ці роки...                                                                             

- Не треба, - прошепотіла мама. - Ти не винен, це все прокляття. Головне, що зараз ти вдома, з нами. А все інше ми наздоженемо.                                                                                                                               

Тато витирав її сльози, але я бачила посмішки на їх обличчях. Я й не помітила, що сама плачу, але це був хороший знак. Нарешті ми будемо щасливими. Мама не могла відпустити руку батька, тому вони так і пішли додому. Ніби він знову зникне. Так, нам доведеться звикати до того, що нас знову четверо. Але все буде добре.                                                                                                                                         

- А дім зовсім не змінився, - посміхнувся тато.                                                                                              

- Мама не давала щось зробити, - розсміявся Паша. - Вона чекала на твоє повернення. Як і всі ми, в принципі.                                                                                                                                                           

- А ти міг би хоча б поличку нормально прибити, - він вказав на стіну. - Вона так криво висить, а ти ж чоловік.                                                                                                                                                             

- Чудово, ти недавно повернувся, а вже повчаєш мене, - брат закотив очі, проте він не був роздратований.                                                                                                                                                  

Ми справді сумували за батьком, і нарешті він повернувся. Я досі не знаю, що буде далі, коли почнеться мій третій навчальний рік в Школі Відьом. А от для Пашки це стане випускний рік. Залишилося лише пережити його та перемогти...