Глава 1

— Так ми йдемо? — врешті запитала я.

Однак батько продовжував мовчати. Ми з Пашкою стояли по обидва боки від нього, ніби підпирали. І хоч мені здавалося, що ми вже давно готові зробити цей крок, у нього ноги наче приросли до землі. Я, батько та брат досі не наважилися зайти всередину. Та річ була не в нас.

Ми вже пережили свою зустріч, ми витримали шок, ми прийняли той абсурдний і водночас неймовірний факт, що Васька — той дивакуватий кіт, котрого я вважала своїм Провідник — насправді наш батько. Легенда. Людина, яку ми втратили ще дітьми.

А ось мама… Мама вже знала. Ми сказали їй, щойно впевнилися, що з батьком усе гаразд. Не можна було просто привести його в дім, наче нічого й не сталося. Вона мала час звикнути, підготувати серце. Але чи можна підготуватися до повернення того, кого ти оплакувала? Чи може серце відпустити біль, який роками роз’їдав його зсередини?

Тепер залишалося тільки увійти. Однак тато вагався. Я бачила його руки — сильні, натреновані, з мозолями від зброї й від усього того, що довелося пережити. Здавалося, вони могли тримати на собі весь світ. Але зараз ці руки тремтіли. Його плечі, зазвичай прямі й горді, були трохи згорблені. Він той, хто кидав виклик темряві, хто вів інших у бій, боявся одного простого кроку — зустрітися з жінкою, яку досі кохав.

— Тату, — обережно озвався Паша. Його голос був тихим, ніби він боявся різким словом злякати батька. — Ми ж не можемо стояти тут вічність. Я знаю, що ти хвилюєшся. Але все ж…

Він не встиг договорити, бо двері відчинилися. На порозі стояла мама. Я завмерла. Її очі одразу впилися в батька. І в цю мить ніби зупинився весь світ. Час більше не існував. Було тільки це — їхні погляди, що зустрілися вперше за стільки років.

Мама виглядала так, ніби побачила привида. У її очах стояли сльози, вона ледь дихала. Я знала: скільки разів вона уявляла цю мить? Скільки ночей у сльозах прокидалася, думаючи, що вже ніколи його не побачить?

У книжках і фільмах такі зустрічі завжди наповнені драмою. Там дружина відвертається, картає, не може пробачити. Але тут було інакше. Бо мама знала правду. Вона знала, що він не зник із власної волі. Що все це — прокляття. І все ж: знати — не означає не відчувати болю. Усе одно стільки років вона жила без нього, виховувала нас сама, несла тягар самотності.

Батько зробив крок уперед. Потім ще один. Його рухи були обережні, ніби він боявся налякати її, ніби думав, що варто тільки доторкнутися — і вона відступить. Але мама рушила йому назустріч.

Вони зупинилися всього за крок одне від одного. І дивилися. Просто дивилися. В цих поглядах було стільки всього, що я навіть боялася вдихнути: роки втрат, безсонні ночі, гіркі надії, біль, який вони обидва ховали від інших. І водночас — любов. Така сильна, що навіть прокляття не змогло її зламати.

Я бачила, як блищать сльози в очах обох. І тоді мама різко кинулася до нього. Вона обійняла його так, ніби хотіла врости в нього назавжди, вчепилася, як у єдину опору. Її плечі здригалися від ридань.

— Костя… — її голос зривався. — Не вірю. Не вірю, що це справді ти.

— Це я, Олено, — прошепотів він. І в його голосі було стільки ніжності, що у мене всередині все перевернулося. — Я повернувся. Додому. Пробач… Я навіть слів не підберу. Мені так шкода, що мене не було поруч усі ці роки.

— Ти не винен, — вона хитала головою, а її пальці тремтіли, торкаючись його обличчя, ніби перевіряючи, чи він справжній. — Це все прокляття. Воно все забрало. Але головне — ти тут. З нами. А решта… решта ми ще встигнемо наздогнати.

Я не витримала. Сльози самі котилися по моїх щоках. Я навіть не намагалася їх стримати. Бо це були не сльози розпачу. Це були сльози полегшення. Нарешті ми знову могли бути родиною. Батько витер мамині сльози великими, обережними пальцями. І вони всміхнулися. Уперше за багато років — разом.

Мама не відпускала його руки навіть тоді, коли ми зайшли в хату. Вона тримала його так, ніби боялася, що варто відпустити — і він знову розчиниться в повітрі. Я її розуміла. У будинку все було так, як завжди. Рідні стіни, запах трав, які мама завжди сушила під стелею, полички з книжками, де кожна мала своє місце. Мені здалося, що час тут завмер. Наче сама хата чекала на його повернення.

— А дім зовсім не змінився, — озвався тато. Його голос був тихим, майже розгубленим.

— Бо мама не давала нічого міняти, — засміявся Паша. — Вона чекала на тебе. Як і ми всі, зрештою.

— А ти міг би хоч поличку нормально прибити, — тато хитнув головою на стіну. — Вона ж криво висить, а ти ж чоловік у хаті.

— Чудово, — закотив очі брат. Але в його голосі не було злості. Лише тепла іскра. — Тільки повернувся, а вже повчаєш.

Я всміхнулася крізь сльози. Як же я скучила за цим. За цими дрібницями, жартами, легкими докорами, що роблять нас родиною. Мама дивилася на нього, ніби не могла надивитися. Її рука ковзнула йому по плечу, немов перевіряючи: ось він, живий, теплий, поруч. А тато час від часу кидав на нас із Пашкою такі погляди, ніби намагався надолужити всі ті роки, що пропустив.

Я знала: попереду ще стільки всього. Мій третій рік у Школі Відьом тільки наближався. А значить — нові випробування, нові небезпеки, нові таємниці. Для Пашки цей рік стане випускним. Останнім. І ми повинні будемо витримати його разом. Пережити. Перемогти.

Бо тепер нас знову четверо. Ми знову — родина. І хай світ ззовні розриває війна з Чорним Чаклуном, хай темрява намагається проковтнути все живе — тут, у нашій хаті, я вперше відчула впевненість: ми впораємося. Разом.