Глава 19

До самого кінця семестру вся Школа не могла оговтатися від того, що ректор Мартінез виявився Чорним Чаклуном. Це було настільки неочікувано, що навіть найсміливіші та найцині́чніші студенти не знаходили слів. Усі ходили мов у тумані: хтось намагався знайти пояснення його вчинкам, хтось у відчаї повторював, що це якась жахлива помилка. Здавалося, що самі стіни не могли змиритися з правдою. У коридорах повисла тривога, яка тиснула на плечі й душила гірше за будь-яке закляття.

Адже ще зовсім недавно ми вірили, що він дбає про нас, що його холодність і суворість були лише маскою, під якою ховалася турбота. Він справді виглядав як той, хто готовий стати на захист у найтемніший час. Та виявилося, що все це — лише ілюзія, зіграна роль. І саме це найбільше лякало: якщо навіть він увесь цей час брехав, то чи можемо ми взагалі комусь довіряти?

Але головне питання не давало спокою: чому ж він досі не намагався нас знищити? Якщо він справді був тим самим Чорним Чаклуном, чи не простіше було б одразу стерти нас із лиця землі? Хоча відповідь, напевно, була очевидною: він не вірив, що ми здатні протистояти йому.

Йому не треба було поспішати, адже в його очах ми були лише діти, що граються в магів. А ще він надто добре вмів чекати й будувати свої пастки. І від цієї думки ставало тільки гірше: ми всі відчували себе здобиччю, яку хижак терпляче вислідковує, перш ніж кинутися добити.

Та як би там не було, найважче зараз було Спайку. Спочатку всі підозрювали його самого, звинувачували в тому, що саме він хоче знищити Школу й ковен. А тепер раптово з’ясувалося, що винен його батько. І саме він підставив рідного сина, зробив із нього приманку, інструмент, жертву. Я дивилася на Спайка й не могла зрозуміти: як узагалі можна так вчинити зі своєю дитиною? Як можна холодно й жорстоко пожертвувати тим, кого мав би любити понад усе?

Він намагався уникати всіх — сидів осторонь у класі, швидко залишав тренування, зникав під час перерви. Навіть його друзі не знали, як підійти й підтримати. Його мовчання було щитом, але крізь нього пробивалася така відчайдушна самотність, що аж серце стискалося. І зрештою я вирішила, що мушу сама з ним поговорити.

Може, тому, що мені й самій було важко. Я досі не могла звикнути, що мій батько — це і є Провідник. Того, кого ми звали Ваською, виявилося живою легендою, людиною, яку я втратила ще в дитинстві й несподівано отримала назад. Я не встигала осмислювати: у голові все плуталося, ніби події накочували одна на одну.

Анна й Пашка постійно щось радилися, шукали спосіб укріпити захист, мама досі не виходила з шоку. А я почувалася ніби в чужій історії, яка стала моєю, хоч я цього й не просила. І, мабуть, саме тому мені й захотілося відволіктися хоча б на розмову зі Спайком.

Я знайшла його на самому кінці острова, де земля звужувалася до вузької смуги й далі починалося море. Він сидів на камені, підтягнувши коліна й дивився на зірки. Ніч була ясна, а повітря прохолодне. Бар’єр, який ми відновили силами ковену, виблискував у темряві майже непомітною прозорою завісою. Він давав відчуття захищеності, але водночас у кожному з нас жила думка: а чи вистачить його надовго? Чи не розіб’є його перший же серйозний удар?

Я обережно підійшла й присіла поруч. Він навіть не здригнувся, лише трохи повернув голову, аби переконатися, хто це. У його погляді не було злості чи роздратування — лише втома, така глибока, що, здавалося, вона важила більше за самого хлопця. У цій втомі не було сил ні на слова, ні на емоції, тільки тиха безнадія.

— Ти як? — несміливо запитала я після довгої паузи.

— Не знаю, — відповів він чесно. Його голос звучав глухо, ніби крізь камінь. — Я розумію, що він Чорний Чаклун, убив стільки людей, зробив стільки зла… Я ненавиджу його. Справді ненавиджу. Але водночас… це ж мій батько.

— Знаю, тобі дуже важко, — тихо сказала я. — І навіть не уявляю, як це — дивитися на того, хто має бути твоєю опорою, і бачити ворога. Я не підберу правильних слів, але одне можу сказати точно: ми всі поруч. Ми завжди будемо поруч. Тільки не відштовхуй нас. Він гірко всміхнувся, але ця усмішка більше скидалася на гримасу.

— Я вже навчився, що закриватися — не найкраща ідея, — промовив він. — Вивчив це тоді, коли всі підозрювали мене. Тепер розумію: якщо сам замовкнеш, то ніхто й не простягне руку. Але знаєш… Я постійно думаю про одне.

— Про що? — ледь чутно прошепотіла я.

— Що рано чи пізно ми всі опинимося на останньому поєдинку. І тоді доведеться зробити вибір: або він, або ми. І тоді… доведеться вбити його, — він стиснув кулаки так, що побіліли кісточки. — Але я не впевнений, що зможу. Як можна підняти руку на рідного батька, навіть якщо він чудовисько? Це занадто складно.

Я мовчала, бо його слова влучали в саме серце. Якби на його місці була я — чи змогла б боротися проти свого батька? Навіть якщо він зрадник, навіть якщо світ тріщить на шматки? Від самої думки у мене похололо всередині. Я раптом зрозуміла, наскільки ми всі крихкі, наскільки межа між світлом і темрявою може розмитися, коли зачіпаєш найдорожче.

Спайк виглядав так, ніби от-от розсиплеться. Його плечі були напружені, дихання коротке, пальці судомно стискали коліна. Його очі блищали в темряві, і я не могла зрозуміти — то від відблиску зірок, чи від сліз, які він відчайдушно стримував.

І я, сама не знаючи чому, потягнулася й обійняла його. Спочатку він застиг у моїх руках, мов не розумів, що відбувається. А потім раптом зітхнув і розслабився. Його голова опустилася на моє плече, і я відчула, як сильно йому зараз це потрібно. Його тіло тремтіло — чи від холоду, чи від емоцій, важко було сказати.

— Ти не один, — прошепотіла я. — І вже ніколи не будеш самотнім. У тебе є ми. Не просто ковен — твоя родина.

— Дякую, - його плечі здригнулися, немов від удару. – Для мене це справді важливо.

У його голосі було стільки щирості, що в мене самої защеміло в грудях. Я знала, що ці слова не вирішать усіх проблем, не зітруть біль і страх. Але, можливо, вони стануть тією крихітною іскрою, яка не дозволить йому остаточно потонути в темряві. Я відпустила його й обережно підвелася на ноги.