Глава 18

Ми досі знаходились тут, адже так і не змогли отямитися від того, що мій батько знову з нами. Це здавалося якимось сном, маренням, у яке страшно було вірити до кінця. Я раз по раз озиралася на нього, боячись, що варто мені кліпнути — і все зникне, він знову обернеться котом, а ми залишимось лише зі спогадами про неможливе диво. Але він стояв поряд, справжній, живий, дихав на повні груди й навіть усміхався.

Зовсім скоро ми станемо справжньою родиною. Ця думка билася в моїй голові з новою силою, як серце, що раптом ожило після довгої сплячки. Бабуся знову отримала сина, Пашка — батька, я — опору, яку колись давно втратила й яку вже не сподівалася знайти.

І навіть те, що все це трапилося занадто швидко й нагадувало грозу серед ясного неба, не могло затьмарити теперішньої радості. Я ловила кожен його рух, кожен жест, неначе хотіла запам’ятати їх назавжди, аби більше ніколи не залишитися без цього.

Однак потрібно було вибиратися. Ми чудово розуміли, що після ритуалу залишатися тут небезпечно. Заради обряду нам довелося зняти захисні печаті на приміщенні, аби сюди міг увійти той, хто не має ковенної магії. Ми знали, що інакше батько просто не зміг би ступити всередину — закляття розпізнавало навіть його котячу подобу як «чужу». Але тепер через це ми залишили себе без прикриття, немов із відкритими дверима у саме серце ворога.

Краще було б якнайшвидше переміститися в більш захищене, комфортне місце, де не тисне на груди тиша і де не відчуваєш, як у стінах ховається щось чужорідне. Та й передчуття... воно не відпускало. Схоже, я була не одна — всі відчували якийсь дивний холод у повітрі, неначе сама будівля намагалася попередити нас, що ми не самі. Я відчувала, як тонка павутина тривоги торкається моєї шкіри, і від цього ставало важко дихати.

— Яка ідилія, — почула я голос, холодний, наче подих вітру з підземелля.

Ми всі одночасно здригнулися й різко розвернулися. У дверях стояв ректор Мартінез. Він увійшов сюди так тихо, що ніхто з нас навіть не відчув ні кроків, ні зрушення повітря. Його постать темніла на тлі сріблястих візерунків стін, і в цей момент він здавався чужим у самому серці нашої святині. Його очі блищали холодом, що не мав нічого спільного з людським теплом, і від цього погляду по тілу пробігли мурашки.

Тепер, коли я знала про його родинні зв’язки зі Спайком, то чітко помічала схожість: у виразі очей, у вигині губ, навіть у тому, як він нахиляв голову. Але ця схожість лише лякала. У Мартінеза вона перетворювалася на щось холодне, відчужене, ніби обличчя було лише маскою. І ця маска зараз ковзнула трохи вниз, відкриваючи справжню суть.

Батько, що стояв поряд, миттєво напружився, наче невидима стіна постала між нами й незваним гостем. Його плечі злегка подалися вперед, руки були готові діяти. Я не одразу зрозуміла цей рух — адже він уже з нами, на нашому боці. Але відчуття небезпеки, яке вирвалося з нього, було настільки сильним, що я й сама мало не зробила крок назад.

— Карлос, — прошипів батько, і в його голосі бриніло щось, що я ще ніколи не чула — не просто ненависть, а пам’ять про старі зради. — Тепер, коли мене вже не стримує твоє закляття, я пригадав багато речей.

— Його закляття? — не зрозумів Спайк, зробивши крок уперед. Його обличчя було розгубленим, у голосі звучав відчай. — Тату, що тут відбувається?

Але чоловіки не звертали уваги на його запитання. У їхньому діалозі не було місця для пояснень дітям. Це було протистояння двох людей, що почалося багато років тому і лише тепер дістало свій шанс завершитися.

— Костянтине, — з ледь помітною усмішкою мовив Мартінез. — Не думав, що колись зможу тебе ще раз побачити. Я був певен, що потурбувався про те, аби ти більше ніколи не заважав. Але я недооцінив твоїх дітей.

Його голос був спокійний, занадто рівний, немов він розповідав стару історію. Та від цього спокою мороз пробігав по шкірі. У кожному складі було стільки впевненості у власній владі, що навіть повітря ніби стало важчим.

Я абсолютно нічого не розуміла, як і інші. У голові не складалася жодна логічна картина. Проте інстинкти діяли швидше за розум: ми ніби мимоволі зібралися в оборонне коло, готові до будь-якого удару. Навіть ті, хто не вмів ще вправно битися, стояли з напругою в очах і зціпленими зубами. Атмосфера нагадувала момент перед грозою, коли небо от-от розірве блискавка.

Анна підсвідомо зробила те саме, що й батько — стала переді мною та Пашкою, ніби жива стіна. В її очах читалася рішучість, і ця рішучість була сильнішою за будь-який страх. Її руки ледь тремтіли, та вона стискала кулаки, мов намагаючись втримати власну силу всередині, аби вивільнити її в потрібну мить.

— Що відбувається? — нарешті видушила я, хоча й сама боялася почути відповідь.

— Саме через Карлоса Мартінеза я був стільки років під прокляттям, — пояснив батько. Його голос гучно лунав у залі, немов відлунював у стінах. — А колись ми навіть дружили. Разом працювали, разом боролися проти темряви. Доки він не обрав шлях Чорного Чаклуна.

Моє серце на мить зупинилося. Слово «Чорний Чаклун» прозвучало так, ніби воно відкрило двері в якусь безодню. Невже це правда?

— Весь цей час, — продовжував батько. — Поки я був у котячій подобі, мої спогади були заблоковані. Я жив, не пам’ятаючи нічого, ніби хтось вирвав із мене цілий пласт життя. І тепер я знаю — це був він. Але тепер, коли все повернулося, я готовий давати відсіч. Бо ти, Карлосе, не зашкодиш моїй родині.

Мартінез засміявся — низько, коротко, але від цього сміху по спині пробіг холод. У ньому не було радості, лише зневага й упевненість у власній перевазі.

— Ти завжди псував мої плани, — промовив він, і в його голосі більше не було удаваного спокою. — І все ж було ідеально. Я позбувся тебе, твоя донька могла б дати мені магію ковену. Я майже тримав у руках те, чого прагнув.

Тільки тепер пазл склався повністю. Я відчула, як у горлі застряг ком, а в голові закрутилися думки. Ректор Мартінез — Чорний Чаклун. Саме він, а не хтось інший, стояв за всім цим. Саме він міг отримати родовий перстень Спайка.