Глава 17

Я не одразу отямилась від поцілунку з Пітером. І справа була не тільки в тому, що це був мій перший поцілунок. Ні, річ у тому, що він був саме від нього — від Пітера, хлопця, який увесь цей час стояв поруч, підштовхував мене, підтримував, вмів бачити те, чого не бачив ніхто інший. Його тепло досі жило на моїх вустах, і від цього я відчувала легке запаморочення. Я не знала, як тепер дивитися йому в очі. Наче між нами відкрилася якась нова грань, і я ще не була готова її прийняти.

Я ловила себе на думці, що мені хочеться залишитися тут, під цією прозорою стелею, поруч із ним, забути про все й дозволити серцю говорити голосніше за розум. Але ж я не мала права. Зараз моє життя не належало мені самій. Воно належало справі, яку ми мали завершити, битві з Чорним Чаклуном, та ще одному нерозв’язаному вузлу — моїй родині. Серце рвалося в один бік, обов’язок — у інший.

— Ми… поговоримо про це пізніше, — прошепотіла я, намагаючись усміхнутися, хоча всередині все було зламано й перевернуто догори дриґом.

Пітер лише кивнув, ніби йому цього було достатньо. Його очі світилися такою глибиною, що я відчула, як у горлі застрягає клубок. Я вдячно стиснула його руку. Це давало сили не розсипатися тут і зараз.

Першим ділом ми мусили розповісти правду іншим. Я зібрала ковен у невеликій залі, де ми зазвичай проводили тренування. Повітря було важке, і кожен чекав, що я скажу. Погляди свердлили мене з усіх боків, і від цього я відчула, як спина вкрилася липким потом.

— Васька… він не зовсім той, ким ми його вважали, — почала я, і голос зрадницьки затремтів. — Насправді це… мій батько.

Тиша впала миттєво. Я навіть чула, як у когось гучно впало перо на підлогу. Це була така новина, яка могла шокувати кожного. Особливо це вразило мого брата.

— Ти жартуєш? — першим не витримав Пашка. Його очі були широко розплющені, а руки мимоволі стиснулися в кулаки. — Це якесь безглуздя.

— Я теж не хотіла вірити, — зізналася я. — Але це правда.

Анна заплющила очі й схрестила руки на грудях. Здавалося, вона боїться навіть дихати, аби не зруйнувати цю крихку надію, що почала зароджуватися в її серці.

— Якщо це він… — прошепотіла бабуся, і голос її зламався. — Якщо це справді мій Костя… я не можу вдруге його втратити.

Вона схлипнула, прикриваючи обличчя долонею. Я бачила, як пальці її тремтять, як плечі здригаються від стриманих ридань. Анна чіплялась за можливість повернути сина.

— І що тепер? — обережно запитала Еліна, яка завжди вміла зберігати холодний розум навіть у найважчі моменти. — Як ми можемо це виправити?

— Є ідея. Ми маємо шанс використати ковенну магію. Саме вона здатна зняти таке сильне прокляття, - я глибоко вдихнула. Мої слова мали стати планом дій для всіх. – Раніше цей спосіб не випробовували, але тепер у нас достатньо сили. Якщо спробуємо — можемо врятувати його.

Анна взяла на себе підготовку. Вона добре знала стародавні ритуали й розуміла, що потрібен особливий простір. Саме тому ми всі вирушили до приміщення, яке колись знайшла Еліна.

Це була велика зала з високими стінами, вкритими візерунками, що світилися ледь помітним сріблястим сяйвом. Здавалося, що тут сам час сповільнюється. Повітря пахло чимось давнім — воском, зіллям, пилом старих книг. І водночас я відчувала, як кожен вдих наповнює мене силою. Тут сходилися невидимі нитки енергії — центр, де ковенна магія мала найбільшу силу.

Анна повільно й уважно малювала крейдою химерні символи на підлозі, розставляла свічки, трави, кристали. Кожен рух її руки був наповнений напругою, ніби найменша помилка могла зруйнувати все. Вона була надзвичайно зосереджена, але в її очах я читала страх. Вона не дозволяла собі повірити до кінця, аби не зламатися, якщо все піде не так.

— Ася, ти станеш у центр, — сказала вона, коли останній символ був намальований.

Я навіть не помітила, як опинилася серед магічних візерунків. На постаменті сидів Васька — чи, точніше, мій батько в котячій подобі. Його очі світилися знайомим теплом, але я відвернулася. Я не була готова прийняти його таким. Я хотіла, щоб він став собою. Анна підійшла й простягнула мені пергамент із заклинанням.

— Ти читаєш. Інші допомагають. У потрібний момент усі спрямовують силу на нього, - сказала вона. – Якщо доля буде прихильною — все вийде.

Ковен став на місця. Кожен виглядав схвильованим, але готовим. Повітря загусло від очікування, наче ми всі стояли в самісінькому серці грози. Я відчула, як моє серце б’ється гучніше, ніж будь-коли, віддаючи удари в скроні.

Я почала читати слова заклинання. Вони були стародавні, важкі, ніби камінці, що котилися язиком. Спершу нічого не відчувалося, але з кожним рядком повітря в залі почало вібрувати. Пил піднімався з підлоги, свічки коливалися, ніби дихали разом із нами. Здавалося, що самі стіни слухають ці слова, відлунюючи їх у темряві.

Коли я дійшла до позначеної частини, одинадцять голосів ковену злилися з моїм. І разом з ними — одинадцять потоків магії. Я відчула, як їхня енергія входить у коло, наче ріка, що вливається в океан. Це було страшно й велично водночас. Сила клекотіла довкола, змушуючи тіло тремтіти.

А потім настала моя черга. Я мала віддати частинку себе. Я зупинилася на мить, вдихнула й відпустила. Магія ринула з мене, і я відчула, як щось тепле й світле залишає моє тіло, сплітаючись із силою інших. Це було ніби вирвати клаптик власного серця й віддати його, сподіваючись, що він приживеться в чужому тілі.

Спочатку нічого не відбувалося. Ми стояли в гнітючій тиші. І вже встигла прокинутися тривога, коли раптом підлога під ногами засвітилася білим світлом. Коло ожило, символи загорілися, й усе навколо зникло в яскравому сяйві.

Мене ніби підхопив невидимий вітер. Я втратила відчуття тіла й бачила лише світло, яке заповнювало все довкола. Здавалося, що час розчинився, і я перебуваю десь на межі сну та реальності.

Коли сяйво розсіялося, постамент був порожній. А замість кота переді мною стояв чоловік. Високий, у простому темному одязі, з добре знайомими рисами обличчя. Його очі світилися так само, як колись, і в них було стільки любові, що мені перехопило подих.