Глава 17

Я не одразу отямилась від поцілунку з Пітером. І справа не в тому, що це був мій перший поцілунок. Мене приваблював сам хлопець. І, здається, я відчувала до нього щось більше. Але зараз мені було не до того. Будемо розбиратися зі своїми почуттями після того, як вирішу свої родинні проблеми та покінчимо з Чорним Чаклуном.                                                                                                                          

В першу чергу ми розповіли Анні, Пашці та іншим, що Васька - насправді мій батько. Брат довгий час не міг повірити, що це справді так. А от бабуся боялася сподіватися, адже не хотіла знову втратити сина. Та як тільки ми з усім розібралися, то почали шукати спосіб як врятувати батька та розчаклувати його. І ідея в нас була. Раніше цей спосіб не використовували, адже на таке здатна лише ковенна магія. Однак зараз з'явився шанс.                                                                                                                   

Анна допомагала нам, і зараз був час показати всім те приміщення, яке знайшла Еліна. Воно було зосередженням сил ковенних відьом. І саме там все має пройти ідеально. Я ж намагалася уникати Провідника, адже мені досі було не комфортно з ним. Навіть не уявляю, що буде, якщо нам вдасться повернути його. Як себе поводити з батьком, якого не бачила стільки років? Добре, будемо розбиратися потім.                                                                                                                                           

- Ася, встань в центр кола, - сказала Анна.                                                                                                     

Я не помітила, що вона вже намалювала якісь химерні візерунки та розставляла кожного з ковену по місцях. І моє, як лідера, було в самому епіцентрі. Там на постаменті сидів кіт. Він уважно спостерігав за мною, проте я хотіла якомога швидше покінчити з цим. Анна підійшла ближче до мене та протягнула мені якийсь листок.                                                                                                                                           

- Ось, читай це заклинання, - пояснила вона. - Як тільки дійдеш до тої частини, що я відмітила, інші мають спрямувати магічну енергію на кота. А потім дочитаєш і зробиш так само. Тоді і має все статися. Або ні.                                                                                                                                                               

Я бачила, що вона дуже боялася сподіватися. Та все ж якщо є шанс повернути Костянтина Чорнотія, то ми обов'язково все зробимо.                                                                                                                            

Кожен зайняв своє місце, і я почала читати заклинання. Кожен ніби очікував чогось. Я відчувала, що навколо мене почало буквально вібрувати повітря, адже воно наповнювалося магією. І коли ми дійшли до моменту передачі енергії, я відчувала наскільки могутня сила ковену. Вперше ми застосовуємо таку магію. Скажімо, це своєрідна практика. Як тільки одинадцять чоловік спрямували свою силу, я продовжила читати. І ось настав найвідповідальніший момент. Моя черга ділитися магією. І, не вагаючись, я зробила це.                                                                                                                                 

Якийсь момент нічого не відбувалося, а потім навколо нас все почало світитися, і я нічого не бачила. Так само швидко як почалося, так все і закінчилося. Окрім однієї річі. Васьки вже не було, а переді мною стояв мій батько, Костянтин. Він виглядав так само як і в той день, коли я бачила його в останнє. Ніби не було цих років.                                                                                                                                     

- Ви це зробили, - прошепотів він.                                                                                                                   

- Синку, - Анна обережно підійшла до нього. - Це справді ти?                                                                      

- Так, мамо, - посміхнувся він.                                                                                                                          

Жінка одразу ж обійняла його, навіть не стримуючи сльози. Слід за нею подався і Пашка, який навіть не приховував свого задоволення. Решта наших друзів теж раділи, однак я стояла, не в змозі зробити крок. Батько ж перевів погляд на мене. Але я навіть не знала, що мені зараз робити. Якась така незручність.                                                                                                                                                     

Та потім я все ж підійшла до нього та міцно обійняла. Мені так було зручно в його руках, я відчувала батьківське тепло. Сльози текли з моїх очей, та мені було байдуже.                                                           

- Донечко, - батько поцілував мене в голову.                                                                                                    

Так, це був він, мій рідний тато. Але як тепер розповісти матері, що він повернувся? Та й чи зрадіє вона? Ну що ж, подивимося...