Глава 16

Я не знала, куди бігла. Сльози текли з моїх очей, розмазувалися по щоках, і я просто не могла їх зупинити. Дихання ставало уривчастим, у грудях пекло від болю й образи. Світ навколо перетворився на розмиті плями: стіни, вікна, двері — все мчало повз мене, немов я потрапила у якийсь страшний сон, з якого неможливо вирватися. Кожен крок луною відбивався в голові, ніби молотком по скронях, а серце билося так гучно, що здавалося, ось-ось розірве мене зсередини.

Невже весь цей час мій батько був поруч? Невже той самий кіт, якого я вважала своїм Провідником, другом, частиною мого серця, виявився ним? Це не вкладалося в голові. Усе переверталося догори дриґом. І тоді я раптом зрозуміла: ось чому я відчувала таку незбагненну прив’язаність до цього кота. Не просто провідниковий зв’язок, не просто магія, а щось набагато глибше, сильніше, рідніше.

Ось чому його ставлення до мами було таким дивним, часом занадто уважним, занадто знайомим. Ось чому він так неприязно дивився на Пашку, ніби бачив у ньому суперника, а не друга. І чому завжди підтримував Анну, коли вона згадувала свого сина. Усе це зійшлося в одну картину. І від цього відкриття мені стало тільки гірше.

Бо зараз мене ображало зовсім інше — він так мені нічого й не розповів. Як він міг? Чому в цьому світі всі приховують якісь секрети? Чому найрідніші люди можуть робити так боляче? Я не мала сил навіть злитися — я просто почувалася зрадженою і розбитою.

Я бігла коридорами Школи, не знаючи, куди йти, де зупинитися, куди подіти всі ці почуття, що рвали мене зсередини. Стеля наче тиснула на плечі, стіни звужувалися, і я почала задихатися. Мої ноги самі несли мене вперед, вивели назовні, і я вже майже опинилася на вулиці, коли раптом мало не зіштовхнулася з кимось.

Я підняла заплакані очі й зустріла знайомий погляд. Переді мною стояв Пітер. Його обличчя миттєво стало серйозним, а в очах відбилося хвилювання. Він мовчки простягнув руку, ніби боявся, що я зараз розсиплюся на шматки.

— Ти в порядку? — тихо запитав він.

Я не змогла відповісти. Лише похитала головою. Горло стиснулося так, що жодного слова не могло вирватися назовні. Хотілось тільки кричати.

— Хочеш втекти? — після короткої паузи спитав він. Я ледь помітно кивнула. — Добре, пішли зі мною, — Пітер стиснув мою долоню і впевнено повів уперед.

Його рука була теплою й надійною. Це тепло пробивалося крізь мій біль, трішки знімало напругу, ніби даючи зрозуміти: я не сама. І хоча я не хотіла повертатися в Школу, та все ж вирішила довіритися йому. Він мав якийсь план — це відчувалося.

Ми йшли швидко, мовчки, долаючи коридори, сходи, порожні зали. Лише наші кроки лунали в тиші, віддаючись холодним стінам. Я ловила кожен звук, як відлуння власних думок. Нарешті він підвів мене до вузьких гвинтових сходів, які вели нагору. Я вагалася, але його впевненість передавалася й мені. Крок за кроком ми піднімалися, і нарешті опинилися перед дверима, що скрипнули, коли Пітер відчинив їх.

Я ступила всередину — і на мить затамувала подих. Це була невеличка кімната, схожа на забуте горище. Меблі стояли під білими полотнищами, вкриті пилом і тишею, але мене вразило не це. Уся стеля була прозорою. Здавалося, ніби ми дивимося просто в небо, і водночас я була впевнена, що ззовні цього не видно. Чари ховали кімнату від сторонніх очей.

Я застигла, не в змозі відірвати погляд від неба. Воно було таким глибоким, безкраїм, у хмарах пливли золотаві відтінки призахідного сонця. Серце вперше за весь час стислося не від болю, а від захоплення. Мені здалося, що я знову можу дихати. Пітер тим часом витягнув десь ковдру й розстелив її просто на підлозі. Він ліг на спину і, помітивши, що я стою мовчки, кивнув.

— Ти ж не будеш вічно просто стояти? — його голос звучав м’яко, без тиску.

Я повільно підійшла й лягла поруч. Погляд ковзнув угору. Хмарки танцювали по небу, змінюючи форму, граючись із сонцем. Мої думки, немов прив’язані до них, пливли кудись далеко. Вперше за день я змогла трохи розслабитися. Пітер мовчав. Але я знала його достатньо добре, щоб зрозуміти: довго він не витримає. Йому завжди було важко приховувати цікавість.

— Так що сталося? — нарешті запитав він.

— У цій Школі занадто багато секретів, — прошепотіла я. — І цей... цей просто вибив мене з колії. Але я поки не хочу говорити про це.

— Тоді змінимо тему, — легко відгукнувся він і навіть посміхнувся. — Ти знаєш, це одне з найкращих місць у Школі. Тут тихо, ніхто не заважає, і можна подумати. Я завжди любив самотність... Ну, майже завжди. Лише друзі витягують мене в реальний світ.

— А я твоя повна протилежність, — мені навіть вдалося трохи розсміятися. — Я не можу без людей, без розмов. І як ми взагалі можемо дружити?

— Навіть не знаю, — Пітер теж засміявся. Його сміх був теплим і справжнім. — Можливо, нам варто не просто дружити. Тоді все стане зрозуміліше.

Я здивовано повернула голову до нього. Його погляд зустрівся з моїм, і в тих очах було щось таке, що я не могла розгадати. В них не було жартівливості чи гри — лише відвертість, що змушувала серце битися швидше.

Ми були так близько. І я раптом відчула, як щось дивне народжується між нами. Тепло, тривога, бажання і страх — усе злилося в одне. Я завжди тягнулася до Пітера, але пояснювала собі це зв’язком у ковені. А тепер зрозуміла: це щось інше. Невидима сила тягнула нас одне до одного. Ми обоє піддалися. І сталося те, чого я боялася й водночас чекала. Мій перший поцілунок.

Пітер ніжно притягнув мене ближче, обійняв, запустив руку в моє волосся. Його дотик був таким обережним, ніби він боявся зламати щось крихке. А я... я тонула в цьому відчутті. Світ розчинився. Час зупинився.

Я читала про метеликів у животі, про дивне тремтіння від першого поцілунку. Але в реальності це було сильніше в сотні разів. Мені здавалося, що я падаю в безодню, а він — моє повітря, моя опора. І водночас я відчувала, як у мені згорає щось нове, непізнане, страшне і прекрасне.

Я не знала, що буде далі. Не знала, що робити з цим відчуттям. Але вперше за довгий час я забула про біль, про таємниці, про зради. Була тільки я і він, прозора стеля над нами й безкрає небо, яке здавалося свідком нашої таємниці.