Глава 15

Спайка допитала Рада, однак офіційно звинувачень ніхто не міг висунути його. Проте чутки вже пішли Школою, і тепер хлопця всі зневажали. Однак ми до останнього не будемо вірити, що він може бути якось причетний до цього. Та й Анна казала, що ми маємо довіряти відьмам зі свого ковена. Тепер, коли ми знали правду про хлопця, було якось легше. Але останнім часом Чорний Чаклун активізувався.                                                                                                                                                     

Васька ж почав себе досить дивно поводити, і я розуміла, що з ним щось не так. Але напряму питати кота було не дуже правильно. Я сподіваюся, що він не вирішив мене покинути, адже я дуже прив'язалась до нього. Навіть полюбила, він став ніби частиною моєї родини. І я вже не уявляла свого життя без нього. Тому і звернулась до містера Аластара по допомогу. Останнім часом я навіть почала його розмито бачити. Декан сказав, що скоріш за все якесь закляття влучило в мого Провідника і треба йому допомогти якомога швидше. Він якось дивно поглядав на мене при цьому, але я не звертала на це все уваги.                                                                                                                                                       

Містер Аластар дав мені якийсь артефакт, через який я маю подивитися на кота, і тоді ми зрозуміємо що з ним. Це було так дивно, він ніби чекав, коли я прийду до нього. Тому я швиденько повернулась в свою кімнату. Кіт в цей момент якраз спав. А значить саме час. Я піднесла артефакт, доки він не прокинувся. Але чомусь боялася це зробити. Щось мене ніби зупиняло. Але все ж варто це зробити. Набравшись сил, я таки подивилась через нього. І в той же момент відскочила, адже побачила дещо дуже дивне.                                                                                                                                                       

Переді мною був не кіт, а чоловік, якого я дуже добре знала, проте давно не бачила. Ні, це якась маячня.                                                                                                                                                            

- Не може бути, - прошепотіла я.                                                                                                                  

Від цих слів кіт різко прокинувся та подивився на мене. Якусь мить він переводив погляд з мене на артефакт, а потім, здається, все зрозумів. А я ж досі не могла поворухнутися. Це все не може бути правдою.                                                                                                                                                            

- МурррАська, послухай мене, - почав кіт.                                                                                                      

- Ні, це якась ілюзія чи типу того? - перервала його я. - Ви вирішили пожартувати наді мною? Якщо так, то не смішно.                                                                                                                                                       

- Ні, вислухай, - кіт підійшов ближче, але я різко відскочила. - Я рррозумію, ти боїшся заррраз мене. Але дай все пояснити.                                                                                                                                      

- Я думала... - в мене потекли сльози з очей. - Я думала, ти мертвий.                                                      

- Ні, я живий, доню, - сказав Васька.                                                                                                               

Я досі не можу повірити, що побачила через артефакт свого батька, Костянтина Чорнотій. Він стільки років вважався зниклим, що я не можу повірити, що це справді так. Але треба хоча б вислухати його. Тому я присіла на ліжко, намагаючись триматися якомога далі від кота. Можливо це все просто якась гра чи пакость від Чорного Чаклуна.                                                                                                               

- Розповідай, - сказала я.                                                                                                                                   

- Я спррравді твій батько, - сказав він. - Тоді, коли я зник... В мене мало бути останнє завдання, а потім ми з твоєю мамою відійшли би від спрррав, аби займатися вами. Пррроте все пішло зовсім не так, як мало бути. Мене вррразило прррокляття. І довгий час я був звичайним котом. Навіть рррозмовляти не міг. Лише все усвідомлював, - кіт уважно дивився на мене. - А потім в тебе почав прррокидатися даррр і я став твоїм Пррровідником.                                                                                                                           

- А чому ти не розповів одразу? - не зрозуміла я.                                                                                          

- Заррради твоєї безпеки, - пояснив він. - Зрррозумій, я все це ррробив заррради вас. Моєї ррродини. Хоча, напевно, я вже не можу так казати.                                                                                                       

Він почав наближатися до мене ближче, але я різко відійшла. Ні, я не можу з ним говорити зараз. Тому я просто вибігла з кімнати...