Глава 15

Спайка допитала Рада, однак офіційно звинувачень ніхто так і не міг висунути йому. Усі їхні закони й правила були надто чіткі: доказів не вистачало. Але навіть без офіційних вироків чутки розлетілися Школою з неймовірною швидкістю. Стіни завжди мали вуха, а у вух були язики, тож тепер кожен учень, кожна відьма й кожен викладач уже шепотілися за спиною, сторонилися його в коридорах, кидали осудливі погляди. Здавалося, ніби повітря між нами й рештою світу стало густішим, важчим, воно давило на плечі, наче невидима вага, і навіть дихати іноді ставало важко.

У їдальні за нашими столами залишалися порожні місця, ніби навколо нас існувала невидима межа. У бібліотеці, де завжди панувала тиша і повага, тепер на нас кидали швидкі косі погляди, прикриваючи перешіптування книжками. У коридорах я відчувала, як чужі кроки навмисно уповільнюються позаду — не для того, щоб підійти ближче, а щоб тримати відстань.

Для них він був винним без суду. Для них він — син ректора, власник таємничого персня, спадкоємець роду з місцем у Раді, і цього вже було досить, щоб шукати у ньому тінь ворога.

Та ми до останнього відмовлялися вірити, що Спайк може бути хоч якось причетний до Чорного Чаклуна. Ми ж відчували його як свого, а в ковені брехню не приховаєш: чужа зрада залишає відбиток у душах усіх. Ніхто з нас не відчував цього відбитку. Навпаки, поруч із ним ми відчували щирість, навіть тоді, коли він намагався тримати дистанцію.

Анна не раз повторювала нам: «Відьма завжди має довіряти відьмі зі свого ковена. Якщо втрачаєш цю віру — втрачаєш сам ковен». І ми трималися за ці слова, навіть коли довіра до світу валилося під вагою чужих пліток.

З одного боку, коли правда про хлопця розкрилася, стало ніби легше. Ми бодай розуміли, чому він стільки часу залишався загадкою, і знали, що його мовчання — не зрада, а страх. Та й він сам, здавалося, нарешті перестав тікати від себе. Його постава змінилася, у голосі з’явилася впевненість, а очі більше не ховалися у тіні.

Але легкість була оманливою. Бо саме в той час Чорний Чаклун почав діяти активніше. Його сліди з’являлися дедалі ближче, напади траплялися частіше, і відчуття, що він грає з нами, не покидало. Наче ми були лише пішаками у його грі, яку він розважливо й холоднокровно вів.

Васька ж почав поводитися дивно. Надто дивно. Спершу я не надавала значення: він міг зникати на довгі години, повертатися втомленим, часом відмовлявся від їжі, яку завжди любив. Його очі — ті ж самі жовті, пильні, котячі — інколи здавалися мені занадто людяними. У них миготіла якась тінь, ніби він хотів щось сказати, але не мав на це права.

Вечорами він довго сидів біля вікна, втупившись у темряву, наче бачив там більше, ніж ми. Іноді я прокидалася вночі й ловила його погляд: він сидів поруч, дивився на мене так уважно й сумно, що я відверталася, бо не могла витримати цього погляду.

Я відчувала, що з ним щось не так. Усередині росла тривога, немов струна, що натягується дедалі сильніше й ось-ось урветься. Та напряму питати кота було неправильно — так само, як і недовіра до Провідника. Наш зв’язок мав бути безумовним.

І все ж я боялася. Боялася, що він вирішив покинути мене. Думка ця мучила ночами, не давала спати. Бо я дуже прив’язалася до нього. Навіть більше — я полюбила його. Він став не просто котом, не просто моїм Провідником, а частиною моєї родини, частиною мене. Я вже не уявляла свого життя без нього. І саме тому кожна його відсутність різала серце, як гострий ніж.

Саме тому я звернулася до містера Аластара по допомогу. Його кабінет завжди здавався мені холодним — високі стелажі з книгами до самої стелі, темне дерево, приглушене світло ламп, у повітрі ледь відчутний запах старого пергаменту й сухих трав. Він сидів за столом, майже нерухомий, наче витесаний із каменю. Останнім часом я навіть почала бачити його не лише як темну тінь чи примарний силует, а розмито, неначе крізь серпанок. І це лякало не менше за дивну поведінку кота.

Декан вислухав мене уважно, довго мовчав, а тоді сказав, що, скоріш за все, якесь закляття зачепило мого Провідника. Потрібно було допомогти йому якомога швидше. Його голос був рівним, але в очах майнула дивна іскра — така, від якої мені раптом стало неспокійно. Здавалося, він чекав цього моменту, ніби все передбачив заздалегідь. Але я не наважувалася задавати зайві питання.

Містер Аластар дав мені артефакт. Маленький, непримітний, але важкий у руці, наче тримала камінь із глибини землі. Метал був холодним, і від дотику по пальцях бігли крихітні іскри. Через нього я мала подивитися на кота — і тоді ми зрозуміли б, що з ним коїться. Він пояснив коротко й сухо, не давши мені жодного шансу засумніватися.

Я швидко повернулася у свою кімнату. Серце калатало, долоні вкривалися потом. Стіни здавалися вужчими, ніж завжди, двері скрипнули надто голосно, і я здригнулася. Васька саме спав, згорнувшись клубком на моєму ліжку. Його подих був рівний і тихий, але навіть у сні він виглядав напруженим, вуха ледь тремтіли, наче ловили звуки з іншого світу.

«Саме час», — прошепотіла я сама собі й підійшла ближче. Я піднесла артефакт, обережно, щоб він не прокинувся. Але раптом мене охопив страх. Щось усередині мене чинило спротив. Ніби невидима рука стискала мою руку з артефактом, не дозволяючи довести справу до кінця. Чому? Чому я боюся дізнатися правду?

Я глибоко вдихнула. Треба. Це ж для його ж блага. Це допоможе йому. Це допоможе нам. І, зібравши всю силу, я таки глянула крізь артефакт. Світ навколо хитнувся. На мить мені здалося, що підлога пішла з-під ніг, а стіни розплилися. Артефакт наче розсунув завісу, відкривши інший шар реальності. Я відскочила, бо побачила… зовсім не кота.

Переді мною сидів чоловік. Чоловік, якого я добре знала, але вже давно не бачила. Його риси, хоч і трохи змінилися, не можна було переплутати. Обличчя, яке я пам’ятала з дитинства, тепер мало в собі втому й біль, але все ще було рідним.

— Не може бути… — прошепотіла я.

Слова вийшли самі. І в ту ж мить кіт різко прокинувся. Його очі спалахнули, він подивився на мене, потім — на артефакт у моїй руці. І я побачила, як у його погляді з’явилося розуміння. Я ж застигла. Серце гупало так сильно, що віддавало у вуха.