Глава 14

Одразу після розмови в кабінеті ректора Мартінеса, я зібрала увесь ковен, аби ми могли поговорити. Не одразу, та нам із Пітером вдалося озвучити всім те, що сталося. І тепер ми чекали пояснень від Спайка.

У кімнаті стояла напружена тиша, яка здавалася важчою за повітря. Кожен із нас сидів у різному кутку, але всі погляди були спрямовані на нього. Хтось тримав руки схрещеними, хтось нервово перебирає пальцями ґудзики на одязі чи ковтає сухе горло. Усі чекали, і ця очікувальна тиша стискала груди сильніше, ніж будь-яке закляття.

Ніхто не вірив, що він може бути якось причетний до Чорного Чаклуна. Ми б відчули це, адже ковен — це не просто група друзів. Ми були ніби єдиним цілим, частинами одного організму. Якщо б хтось зрадив — ми б відчули тріщину, біль, пустоту. Навіть тінь зради залишила б слід у наших душах.

Але факт залишався фактом: перстень, який міг належати лише йому, знайшли в місці, де орудував ворог. І ще було ясно одне: Спайк щось приховував.

Найгірше зараз було Пітеру та Пашці. Вони знали його найближче. Для них він був не просто другом — радше братом, із яким можна поділитися всім: сміхом, болем, таємницею. Вони завжди були разом, а тепер… тепер між ними пролягла невидима тріщина.

Я давно відчувала, що Спайк відрізняється. Він завжди залишався загадкою. Навіть його ім’я — дивне, різке, майже вигадане. «Спайк» звучало радше як маска, ніж як справжнє ім’я. У мене давно зріло відчуття, що воно несправжнє, але до цієї миті я ніколи не наважувалася запитати. Він мовчав. І це мовчання з кожною хвилиною ставало дедалі тяжчим. Чим довше триває пауза, тим більше недовіри вона сіє.

— Так і будемо сидіти? — різко порушила тишу Еліна. Її голос пролунав гостро, наче удар кинджала об камінь. — Чи ти нам нарешті поясниш, що це за фігня? Як там опинився твій родовий перстень?

Вона нахилилася вперед, у її очах спалахнув вогонь — суміш гніву й страху. Вона завжди була прямою, навіть занадто, але зараз її різкість вирізала напруження, наче ножем.

— Його ж ніхто, крім тебе, не міг узяти, — додав мій брат.

Його голос звучав рівно, проте я відчула, як він кипить усередині. Пашка мав талант ховати емоції, але я бачила його кулаки, стиснуті так, що аж побіліли кісточки.

— Міг, — нарешті тихо мовив Спайк. Його голос був низький, хрипкий, і ці два короткі склади відлунали в кімнаті так, ніби він щойно зізнався в страшному злочині. — Мій батько.

Слова впали важко, наче камінь у глибоку воду. В кімнаті знову запанувала гнітюча тиша. Він нам ніколи не розповідав більше. Його минуле було охоплене таємницею.

— Так, може, ти нарешті посвятиш нас у таємницю своєї родини? — не витримав Пашка. Його голос зірвався, хоч він намагався звучати твердо. — Бо виглядає так, ніби ти весь цей час грав роль. Ти ж сам казав, що твоя сім’я нічим не відрізняється від інших. А тепер — перстень, легенди, Чорний Чаклун… Звучить зовсім не як «звичайна сім’я».

Спайк опустив плечі, ніби весь тягар таємниці нарешті почав тиснути йому на спину. Його погляд упав на підлогу, наче він боявся зустріти наші очі.

— Добре, — сказав він після паузи. — Почнемо з того, що мене звуть не Спайк. Моє справжнє ім’я Ентоні. Ентоні Мартінез.

Мені здалося, що навіть повітря в кімнаті завмерло. Його слова зависли, як громовиця, що не встигла вдарити. На кілька секунд усі ніби перестали дихати. Мартінез. Це прізвище ми всі знали. Воно важило надто багато. Прізвище ректора.

— Тобто ти і ректор… — ледве вимовила я.

— Він мій батько, — спокійно, але з гіркотою промовив Спайк. — Але я не хотів особливого ставлення. Не хотів, щоб мене сприймали як «сина ректора». І, чесно кажучи… ми з ним не надто близькі.

Він говорив тихо, але кожне слово було, як удар. Я відчула, як Ліла напружено випросталась, а Еліна стискала губи, щоб не перебити.

— Після смерті матері мене ростила бабуся, — продовжив він. — Батько завжди був десь далеко, у своїх справах, у Школі. Він… хороший ректор. Але як батько… — він замовк, ніби слова застрягли йому в горлі.

Мені хотілося щось сказати, але в цю мить він підняв руку, наче просив дати йому договорити. Це був момент, коли Спайк нарешті відкриється нам.

— А цей перстень… — він затнувся. Його пальці машинально стиснули край ковдри на ліжку. — Він дістався мені тому, що я отримав родинне місце в Раді.

— В Раді? — перепитала я, не вірячи своїм вухам.

— Так, — кивнув він. — Після смерті матері й бабусі з нашої гілки залишився тільки я. А хтось мусив представляти рід. Хоч я був занадто молодим, але вибору не було.

У мене все похололо всередині. Рада. Центр магічної влади. Вони вирішують долі ковенів, обирають напрям розвитку, визначають закони. І він… він сидів там. Наш Спайк, який завжди здавався нам найпростішим і найзвичайнішим.

— І цей перстень завжди був у мене, — продовжив він. — Але кілька місяців тому я його загубив. Я шукав, намагався згадати, де міг лишити… і так і не знайшов. Але я не маю жодного відношення до Чорного Чаклуна, — тихо сказав він. — Ненавиджу його так само, як ви. Тому… прошу. Повірте мені.

Ми всі мовчали. Кожен переварював почуте. Він — син ректора. Він — член Ради. Він приховував це від нас роками. Я подивилася на Пашку й Пітера. В їхніх очах було щось болісне, ніби хтось вирвав шматок їхньої дружби. Вони довіряли йому беззастережно. А тепер раптом виявилося, що він носив маску.

— Ніхто з нас не вважає тебе зрадником, — нарешті озвалася я. Голос мій звучав спокійніше, ніж я почувалася всередині. — Ми віримо тобі. Але… те, що ти приховував стільки всього…

— Так, тепер усім доводити буде важко, — втрутилася Ліла. Вона вперше цього вечора сказала щось, і її слова прозвучали тверезо, майже холодно. — Уяви, друже: уся Школа тепер дивитиметься на тебе як на зрадника.

— І, мабуть, я на це заслуговую, — сумно всміхнувся Спайк. Він уперше підняв очі на Пашку й Пітера. — Але для мене головне, щоб ви були зі мною.

— Я тобі вірю, — озвався нарешті Пашка. Його голос був глухий. — Але дай мені час. Це… не так просто прийняти.