Глава 13

Я вже збиралася лягати спати, коли мені повідомили, що я терміново маю з'явитися в ректора. І це мене неабияк налякало, адже якщо мене кличуть у такий час, значить щось сталося. Ніч у нас зазвичай була часом тиші та відпочинку — навіть у стінах Академії, де завжди відчувалася якась прихована напруга, таємниці й шурхіт магії. Але тепер тиша видалася мені тривожною. Кожна дрібниця — скрип підлоги, далекі кроки в коридорі, навіть тихе муркотіння Васьки — лише підсилювали мій неспокій.

Кімі та Еліна поділяли моє хвилювання. Я бачила, як подруга різко підвелася на ліжку, наче хтось ударив її невидимим струмом. У її очах світилися і тривога, і запитання, на які я не мала відповіді.

— Невже небезпека? — пошепки сказала вона, обхопивши себе руками, ніби намагаючись захиститися від невідомого.

— МурррАська, я піду з тобою, — порушив мовчанку Васька, мій. Його голос завжди звучав трохи глузливо, з тією котячою інтонацією, що межувала між пестливістю та зверхністю. Але цього разу в ньому вчувалася щира тривога. — Не подобається мені це все, ще й вночі. Ррраптом щось станеться?

Він підійшов ближче, торкнувшись моєї ноги м’якою лапкою, і його жовті очі блиснули в напівтемряві. Вася справді дуже сильно хвилювався за мене.

— Може, і нам краще піти? — додала Еліна. Її голос злегка тремтів, але вона намагалася триматися впевнено. — Твій кіт має рацію, це може бути небезпечно. Та й краще всьому ковену бути разом.

Вона вимовила слово «ковен» особливо виразно, ніби нагадуючи мені, що тепер ми — не просто знайомі дівчата, а щось більше. Частина цілого. Я хитнула головою:

— Ні, тоді покликали би нас усіх. Але кота я все ж візьму, — я підняла Ваську на руки. Його шерсть була теплою і трохи заспокоювала мене. — Ви залишайтеся тут. Якщо щось трапиться, я покличу.

Я намагалася посміхнутися, щоб бодай трохи розвіяти їхні страхи, але посмішка вийшла натягнутою. Обидві дівчини залишалися схвильованими, і я відчувала їхні емоції так, наче це були мої власні.

Анна колись казала мені, що у мене буде ця особливість — відчувати стан мого ковену, адже я їхній лідер. І справді, хвиля тривоги накрила мене з голови до п’ят. Я зрозуміла, що вони хвилюються за мене. Це було очевидно з їхніх поглядів: Кімі ледь стримувала сльози, Еліна кусала губи, намагаючись виглядати суворою, але навіть вона боялася.

Дивно, адже ще недавно ми з Еліною були мало не ворогами, постійно сперечалися, змагалися й не довіряли одна одній. Проте тепер усе змінилося. Ми стали ближчими. Ми були майже сім’єю. І це значило для мене більше, ніж я могла зізнатися навіть собі.

— Все буде добре, — тихо сказала я.

Я хотіла, щоб вони в це повірили, навіть якщо сама не була впевнена. Ми з Ваською вислизнули з кімнати, перш ніж дівчата передумали й вирішили піти за мною. Двері тихо зачинилися, і я опинилася в холодному, напівтемному коридорі. Кам’яні стіни тиснули на мене, а кроки глухо відлунювали. Навіть свічки, що тремтіли у канделябрах, здавалося, горіли якось інакше — неспокійно, наче теж знали, що відбувається щось погане.

Я йшла, обіймаючи кота. Дивно, але мій Провідник мовчав. Він не сипав жартами, не робив своїх звичних зауважень. Лише розмахував хвостом, і від цього у мене всередині наростала ще більша тривога. Він, мабуть, відчував щось, чого я поки не знала. І чим ближче я підходила до кабінету ректора, тим сильніше хвилювання стискало мене.

Я стояла біля дверей, намагаючись зібратися з думками. Серце билося так голосно, що мені здавалося — його чують навіть по той бік. Але втекти я не могла. Зробивши глибокий вдих, я відчинила двері. Усередині мене вже чекали: сам ректор, містер Аластар, міс Гранада та… Пітер. І от саме його присутність здивувала мене найбільше.

— Ася, вибач, що розбудили, — почав ректор Мартінез. Його голос звучав спокійно, але в ньому відчувалася сталь. — Але справа дуже важлива. Присідай.

Він жестом показав на крісло перед собою. Я з якимось острахом зробила кілька кроків і сіла. Пітер виглядав блідим і виснаженим, наче з нього витягли всі сили. Ректор же був похмурим настільки, що мені стало моторошно. Я відразу подумала: «Щось сталося з мамою?» Але ні — тоді би покликали й мого брата Пашку. Отже, справа в іншому. І це точно стосується мене.

— Що сталося? — не витримала я.

— Ми покликали тебе, адже ти — лідер ковену. І це стосується саме вас, — він на мить замовк і глянув на Пітера. — Я попросив його перевірити місце, де часто бував Чорний Чаклун. Як ти знаєш, Пітер володіє даром бачити те, що приховане. І йому вдалося знайти дещо.

Я кивнула. Так, я знала про цей дар, хоча дізналася не так давно. Його намагалися приховати, адже надто небезпечно, коли хтось має таку здатність. Але в ковені секретів не буває, тому ми вже знали.

Ректор простягнув мені річ, загорнуту в темну хустку. Від неї виходила така холодна хвиля, що я навіть не хотіла торкатися. Але довелося. Розгорнувши, я побачила перстень.

— І що це означає? — спитала я, не розуміючи.

— Це пррросто перррстень, — фиркнув Васька з мого коліна. — До чого тут Аська?

Але Пітер заговорив, і його голос був глухий, майже безжиттєвий. Йому явно було важко про це говорити. Що ж тоді могло статись?

— Це родовий артефакт. Його неможливо відібрати у власника, він сам повертається до свого господаря, - сказав він. – А сила в ньому… надзвичайна. І належить він тому, кого ми добре знаємо.

— Саме тому ти тут, — продовжив ректор. — Адже це стосується твого ковену.

Я ще раз уважно подивилася на річ. Зовні — найзвичайніший перстень із темним каменем, але я відчувала його силу. Вона пульсувала, немов серце. Мене навіть кинуло в жар.

— Кому він належить? — ледве вимовила я.

— Спайку, - прошепотів Пітер.

Мене наче обухом по голові вдарили. Усе всередині похитнулося, ніби підлога під ногами раптово зникла. У вухах задзвеніло, а в скронях гупало так голосно, що я не одразу розчула, чи хтось говорить далі. Весь світ згорнувся до однієї маленької, але жахливої деталі — перстня, що лежав на столі, і імені, яке щойно прозвучало.