Пітер

Насправді я не хотів покидати ковен та Школу Відьом, навіть якщо й на один день. Після того, як з’явилася моя мітка, я відчував зв'язок з іншими, особливо з Асьою. Це був не просто зв'язок лідера ковену з підлеглим, це було щось глибше, сильніше. Відчуття, яке не можна було порівняти з нічим іншим.

Воно було схоже на невидимі нитки, що обплітали мене, змушуючи шукати її присутності, ловити навіть найменший відблиск її очей чи тінь усмішки. Я постійно думав про неї, і щоразу, коли мій погляд зупинявся на її усмішці, я відчував, як тягне до неї ще сильніше.

Паша постійно розповідав про свою сестру, але я й уявити не міг, що вона буде такою. Вона не тільки розумна, сильна і віддана, але й настільки красива, що навіть спогад про неї запалював у мені дивний вогонь. Я навіть не знав, як правильно трактувати ці почуття.

У мені боролися дві половини: одна нагадувала про дружбу й обов’язок, про те, що не можна зраджувати довіру мого товариша, інша ж прагнула більшого — тепла її рук, звучання її голосу лише для мене, погляду, зверненого не до всіх, а тільки до мене.

Та доводилося приглушувати ці пориви. Адже мій друг, Паша, точно відірве мені голову, якщо дізнається про мої думки. А ще — у мене була інша місія, яка вимагала всієї уваги. Ректор довірив мені перевірити місце, де неодноразово бачили Чорного Чаклуна.

Воїни Ради вже обшукали кожен камінь, але знали: в мене є особливий талант, і я здатен побачити те, що інші не помічають. Цей дар я отримав від дідуся, і він став моєю перевагою в найтемніших ситуаціях.

— Довго ще? — почув я знайомий голос Майї.

Її тон був дратівливим, майже легковажним. Вона йшла за мною, наче не брала до серця серйозності завдання. Майя була моїм супроводом, адже належала до числа найкращих воїнів і мала б стати мені підтримкою в разі нападу. Але, чесно кажучи, її присутність виводила мене з рівноваги. Замість тиші, потрібної для концентрації, я чув безкінечний потік її слів. Вона наче навмисно ламала атмосферу.

Я кинув на неї погляд, намагаючись показати, що краще мовчати, але вона лише закотила очі. Ніби знущалася. Майя була гарною дівчиною, років двадцяти п’яти, і виглядала як справжня професіоналка. Її довге чорне волосся зібране в тугий хвіст, струнка, висока, з ідеальною поставою та м’язами, які не приховувала навіть легка броня. Її яскраво-зелені очі світилися впевненістю та певною зверхністю.

Вона вміла користуватися своєю зовнішністю, щоб завоювати увагу чоловіків, але на мене її чари не діяли. Я не міг забути образ Асі — світле волосся, що відливало золотом навіть у тіні, її погляд, який пробивав мене наскрізь, ніби бачив усе, що я намагався приховати. Саме ця дівчина снилася мені щоночі, навіть коли я намагався зосередитися на чомусь іншому.

— Ти і так тут нічого не знайдеш, — продовжила Майя, злегка насмішливо.

— Можеш замовкнути? — не витримав я. — Серйозно, з тобою я точно нічого не знайду, адже ти просто мене дратуєш.

— Ще замалий, щоб так зі мною говорити, — відрізала вона, але я вже не слухав.

Моя увага була прикута до одного місця. Там, серед уламків стародавніх каменів, щось ледве виблискувало. Ледь відчутний відблиск, легке тремтіння енергії, майже невидиме, але мої очі, загартовані особливим даром, побачили його. Я відчув, як повітря стало густішим, ніби насиченим невидимими чарами. Це була пастка або схованка.

Я обережно наблизився, присівши навпочіпки. Кожен рух був повільним і обачним. Вітер завмер, навіть птахи перестали співати. Майя вмить відчула зміну й нарешті замовкла, поклавши руку на руків’я меча.

Переді мною, наполовину прихований у каменях, лежав невеликий об’єкт. Я знав, що це саме те, заради чого ми прийшли. Обережно перевіривши його на прокляття й магічні пастки, я простягнув руку й торкнувся. Пальці відразу обпекло легким холодом, але я не відпустив.

Я розгорнув знахідку — і завмер. Це був перстень. Та не звичайний перстень. Його темно-червоний камінь спалахнув у тьмяному світлі, немов крапля крові. На обідку було викарбувано переплетених зміїв, символ, який я добре знав. Це був знак, про який мій дідусь колись розповідав, показуючи старі книги про ворогів Школи. Символ, що належав роду, який мав би зникнути ще багато років тому. Символ Чорного Чаклуна. Моє серце пропустило кілька ударів.

— Ти розумієш, що це значить? — прошепотіла Майя, і в її голосі вперше не було насмішки.

Я мовчки кивнув. Цей перстень був не просто прикрасою. Це була фамільна реліквія, доказ того, що Чорний Чаклун був тут. Він залишив частину себе. Це був виклик, застереження і, можливо, пастка водночас.

Холод пробіг по моїй спині. Якщо він залишив тут реліквію, отже, готується до чогось значно більшого. Я вже хотів сховати перстень у сумку, коли відчув дивне. Камінь на персні спалахнув і ледь тремтів, реагуючи на мою присутність.

Я швидко стиснув кулак, намагаючись заглушити звук. Усередині мене піднялася хвиля чужої енергії, і я ледь утримався, аби не піддатися.

— Нам треба йти, — сказав я, намагаючись зробити голос твердим, хоча він тремтів. — І чим швидше, тим краще.

Майя лише кивнула. Ми рушили назад, але я не міг позбутися відчуття, що цей перстень уже почав діяти на мене. Мої думки постійно поверталися до Асі. Я не міг відокремити власні почуття від нав’язаного шепоту, що пульсував у голові. І чим довше я йшов із цією річчю в кишені, тим виразніше розумів: моя історія з нею тільки починається. І тепер вона невідворотно пов’язана з тією темрявою, що насувається.