Глава 12

Якось так швидко пролетів час, і вже наближалося завершення першого семестру. Здавалося, ніби ми тільки вчора переступили поріг цієї школи, а вже стільки всього сталося. За цей час на нас було здійснено кілька невеликих нападів, які ми успішно відбили. Ворог перевіряв нас, пробував сили, шукав слабкі місця.

І хоча ми щоразу виходили переможцями, відчуття безпеки це не додавало. Кожен напад, хай і незначний, нагадував, що за мурами замку існує загроза, яка лише чекає слушної миті. Проте жодного разу ще не використали ковенну магію.

Насправді ми лише вчилися, і наші зв’язки між собою ще не були достатньо міцними. Та й довіра… її поки теж бракувало. Однак таке відчуття, ніби від нас усі чогось очікують, не залишало мене. Наче кожен викладач, кожен старший чаклун чекає, що ми ось-ось продемонструємо щось велике.

Але почалися канікули, і цього разу ніхто з нас нікуди не поїхав. Лише Пітер мусив вибратися ненадовго, адже мав певні справи у своїй родині. Решта ж залишилися в Школі. І дивно, адже навіть у стінах цього похмурого замку ми встигли відчути, що він для нас — дім.

Кам’яні стіни, темні коридори, скрипучі сходи, які спершу здавалися холодними й чужими, тепер приховували в собі тепло знайомих кроків, голосів, сміху. Навіть тиша тут стала звичною.

Я ж вирішила не гаяти часу й тренувалася якомога більше. Адже одного дня я маю повести ковен за собою проти Чорного Чаклуна. І від цієї думки досі ставало страшно. Усі дивилися на мене з надією, чекали, що я буду сильною, рішучою, мудрою. Але що робити, якщо я сама в собі не впевнена? Чи можу я вести інших, якщо ледь справляюся зі своїми страхами?

Анна намагалася зробити з мене лідера, однак в неї виходило не дуже добре. І справа зовсім не у викладацьких навичках моєї бабусі — вона вміла пояснити, вміла підтримати. Проблема була в початковому матеріалі, тобто в мені. Ну що поробиш, якщо я зовсім не така, як усі очікують.

Канікули протікали досить нудно. Ми тренувалися, іноді влаштовували невеличкі турніри, аби відпрацювати тактику, спілкувалися, жартували. Я проводила багато часу з подругою та слухала настанови від Васьки.

Мій Провідник останнім часом дуже змінився. Став більш серйозним, менш балакучим. І це мене неабияк дивувало. Він часто мовчки спостерігав за мною, і в його жовтих очах я бачила якусь печаль, якої раніше не помічала. В його словах зникла грайливість, з’явилася якась тяжкість, яку він приховував за іронією.

А ще він якось дивно ставився до Анни та мого брата: то з іронією, то з напругою. А про маму згадував лише з якимось сумом у голосі. Я не розуміла цього. Хоча… це ж кіт, хай і чарівний. У нього можуть бути свої таємниці, які він мені не зобов’язаний відкривати.

А зараз у нас якраз було чергове тренування. Я сиділа на лаві й вирішила просто спостерігати. Принаймні моя магія сьогодні не була потрібна. Хоча я все одно уважно дивилася на кожен рух своїх друзів, намагаючись запам’ятати їхні сильні й слабкі сторони.

Іноді я ловила себе на думці, що досі не можу чітко розібратися, у кого яка функція в нашому ковені. Теорію я знала, але все плуталося, коли бачила їх у дії. Я — лідер. Еліна — моя права рука, хоч мені й досі важко було прийняти цю роль для неї. Вона вміла бути твердою там, де я вагалася, і це трохи лякало, адже, здавалося, іноді саме вона веде за собою інших.

Пітер, Паша, Дрейк та Артур — воїни. Ліла та Спайк — ударна магічна сила, їхні закляття завжди були видовищними й потужними, вони буквально змінювали поле бою. А Кімі, Вано, Макс та Георгі могли виконувати різні функції, підлаштовуючись під ситуацію. Наприклад, Кіміко могла пов’язувати нашу магію, робити її більш гармонійною, наче диригент, який об’єднує оркестр.

Я сперлася ліктями на коліна й опустила голову на руки, вдивляючись у те, як інші відпрацьовують бойові зв’язки. Легка втома навалилася на мене, і я зітхнула. У цей момент поряд із мною сів Артур. Він був мовчазним і зазвичай тримався трохи осторонь, найбільше спілкувався з Дрейком. Але останнім часом ми почали розмовляти частіше, і я розуміла, що він зовсім не такий холодний, яким здавався спершу.

— Бачу, ти сьогодні на лаві запасних, — нарешті озвався він, дивлячись на поле.

— Хочу трохи відпочити, — відповіла я просто. — Магія набагато складніша, ніж я думала раніше. А тим паче така… коли від тебе залежать інші.

Він кивнув, і в його очах промайнула тінь розуміння. Інші мене часто не розуміли, адже всі вони знали з дитинства про свій дар. Вони звикали до нього з малих років, бачили приклад своїх родин. Хіба що мій брат колись був у схожому становищі, але він швидко все надолужив. А я досі почувалася новачком.

— Повір, я тебе розумію, — посміхнувся Артур, але сумно. — Я ж так само, як і ти, не знав про світ відьом. І мені не було кому пояснити.

Між нами зависла тиша. Я вже пошкодувала, що втрутилася в його особисте, але він заговорив сам. Голос його був рівним, та я відчувала напруження.

— Я не знаю своїх батьків, — нарешті сказав він. — Ріс у дитячому будинку. Звідти втік у п’ятнадцять років. Жив де доведеться: на вулицях, у закинутих будівлях… А потім мене знайшов один чаклун. Він відчув магію в моїй крові.

Я затамувала подих. У його голосі звучала не злість, не жалість до себе, а дивна твердість, мовби це був просто факт, який він давно прийняв.

— Так я дізнався, що маю дар. І знайшов собі дім. Ці люди прийняли мене в родину, хоча я приніс їм чимало проблем, - він сумно посміхнувся. – Тому, повір, Ася, я знаю, як це — коли довгий час живеш у невідомості. Коли здається, що чогось у твоєму житті бракує.

Його слова чомусь відгукнулися в мені так сильно, що я навіть відчула, як серце защеміло. Ніби він говорив не лише про себе, а й про мене.

— То ти зовсім не знаєш своїх батьків? — вирвалося в мене тихо.

Він похитав головою, а на його обличчі з’явилася тінь посмішки — гіркої, безрадісної. Я навіть не уявляла наскільки це важко, бо завдяки своїй родині я мала щасливе життя.