Глава 11

Сьогодні на урок Анни вона чомусь покликала лише мене та Еліну, і я зовсім цього не розуміла. З цією дівчиною ми абсолютно не могли знайти спільної мови. Мені здається, що вона не придушила мене лише тому, що я лідер її ковена. А тепер ми ще й змушені зараз бути тут вдвох. Сподіваюсь, що Анна зможе якось стримати нас.

Ми сиділи на вогкій траві біля будівлі Школи. День був хмарний, сонце ховалося за сірими клубками, й тіні здавалися довшими, ніж завжди. Повітря було свіже, але важке — ніби перед грозою. Усе довкола, здавалося, завмерло в очікуванні. Анна стояла навпроти нас, тримаючи руки зчепленими перед собою.

Я вже відчувала, що сьогодні на нас чекає щось незвичне. Принаймні мені так хотілося думати, бо вчителька рідко збирала когось ось так окремо. А от Еліна удавала, що їй байдуже. Вона розвалено сиділа на землі, обперлася спиною об дерево й дивилася кудись у бік, навіть не намагаючись приховати свою нудьгу.

— Дівчата, я вас сьогодні запросила сюди вдвох не просто так, — почала Анна рівним голосом.

— Ну ми це вже зрозуміли, — пробурчала Еліна.

Я навіть не здивувалася. Вона завжди була різкою, коли щось їй не подобалося. Анна ж наче й не почула цього. Її погляд був спрямований на мене.

— Ася, ти лідер цього ковену. Саме тому ти маєш більше тренуватися, більше відповідальності брати на себе, - сказала вона. – Але цього замало. Кожен лідер мусить мати помічника, і ним має стати саме ти, Еліно.

— Ви зараз жартуєте? — обличчя Еліни скривилося від відвертого обурення.

Я мимоволі напружилась. Це теж мене неабияк здивувало, проте я вирішила промовчати. Ні, в теорії я розуміла, що така людина потрібна — той, хто підтримуватиме, допомагатиме, хто вміє тримати баланс, коли лідер не справляється. Але я дуже сумнівалася, що цією людиною зможе стати саме Еліна. Ми з нею ледве витримували одне одного в одній кімнаті. І все ж Анна виглядала абсолютно серйозною.

— Ти ідеально підходиш для цього, — продовжила жінка, не зважаючи на спротив учениці. — Між вами з Асьою є особливий зв'язок, який ви досі не розумієте. І він цілком може перерости у справжню дружбу.

— Ось тепер я точно впевнена, що ви жартуєте, — Еліна розсміялася, але сміх у неї вийшов різкий і трохи нервовий.

А я так і сиділа, не в змозі знайти потрібних слів. Особливий зв’язок? Дружба? Це звучало абсурдно. Еліна була останньою людиною, з якою я би хотіла мати щось спільне. Вона дратувала мене своїм зарозумілим виглядом, колючими словами й тим, що завжди наче намагалася довести: я слабша, я не на своєму місці.

У глибині душі я мріяла, щоб моїм помічником став Паша чи Кіміко — будь-хто, тільки не вона. Але в словах Анни була правда: ми не можемо обирати цього. Магія завжди вирішує сама.

— Я розумію, що ви не дуже хочете між собою спілкуватися, — продовжувала Анна. — І це не дивлячись на те, що ви живете в одній кімнаті.

Я скосила погляд на Еліну. Вона, як завжди, сиділа з байдужим виглядом, але пальці її нервово стискали край плаща. Тепер я все частіше бачила її справжню.

— Але факт є фактом, — підсумувала Анна. — Ви мусите якось знаходити спільну мову. І саме цьому ми з вами будемо сьогодні вчитися.

— Розмовляти? — не втрималася я, бо від її тону прозвучало так, наче на нас чекає щось гірше.

— Не тільки, — посміхнулася жінка. — Як ви вже знаєте, магія ковену сильніша, коли вона працює разом з іншими. І саме ваше поєднання одного дня може врятувати життя вашій команді.

Від цих слів мене наче крижана хвиля накрила. Я навіть не знала, як реагувати. Усі розуміли, що магія ковену має значення, але щоб настільки? Виходить, ми не просто мали терпіти одне одного. Ми мусили навчитися працювати в парі настільки злагоджено, щоб залежали не тільки ми, а й усі, хто поруч.

Анна підняла руки й зробила кілька рухів у повітрі. Мить — і простір довкола змінився. Трава під нами зникла, і я опинилася в колі світла, немов у маленькій кімнаті без стін. Повітря загусло, вібрувало магією, волосся на руках стало дибки. Я перевела погляд на Еліну — і зрозуміла, що ми залишилися тут удвох.

— Це тренувальний простір, — голос Анни лунав здалеку, хоча її поруч не було видно. — Тут ви мусите навчитися відчувати одне одного. Без цього ви не зможете стати справжнім ковеном.

— Я точно не збираюся тут танцювати за руку з нею, — відразу відрубала Еліна.

— І я, — погодилася я майже автоматично.

— Не обов’язково, — голос Анни залишався спокійним. — Все, що вам потрібно, — це спробувати довіритися.

Я стиснула кулаки. Довіритися Еліні? Це звучало як жарт. З самого першого дня ми не знайшли спільної мови. Тому зараз ця ситуація була просто абсурдною.

— Зараз на вас чекає невелике випробування, — сказала Анна. — Ви мусите пройти його разом.

Промінь світла різко звузився. Із темряви довкола виринуло щось велике, схоже на звіра. Його очі світилися жовтим, зуби блиснули в темряві. Я відскочила назад, відчуваючи, як у жилах клекоче адреналін. Це була ілюзія — я розуміла. Але вона була настільки реальною, що серце калатало, наче йшлося про життя й смерть.

Еліна встала поруч, її обличчя було серйозним, очі блищали. Вперше я побачила її такою. Вона підняла руку, і в її долоні спалахнув вогонь.

— Ну що, лідер, — кинула вона крізь зуби. — Веди.

Я ковтнула слину. Звір рушив на нас. Його тінь впала просто на наші обличчя. Усі думки вмить розчинилися — залишився лише інстинкт. І хоч як би я не ненавиділа цю дівчину, я зрозуміла: зараз ми мусимо діяти разом. Інакше — програємо.

Я підняла руки, викликаючи вітер. Потік повітря зірвався з пальців і вдарив у бік звіра, відволікаючи його на мить. Еліна миттєво скористалася нагодою — кинула вперед кулю полум’я. Звір заревів, його силует затремтів, але не зник. Навпаки, він став ще більшим, темнішим.

— Ти його тільки розлютувала! — крикнула я.

— А ти думала, що він розтане від подиху вітру? — огризнулася Еліна.

Ми знову атакували, але цього разу звір рвонув прямо на нас. Я ледве встигла відскочити, а Еліна закрилася стіною вогню. На мить я побачила, як вона напружує кожен м’яз, як її погляд стає сталевим. І я вперше зрозуміла: під цим її холодним фасадом є сила, справжня і непохитна.