Пітер

Мені справді подобалося проводити час з Асьою. Вона могла просто сидіти поруч, і ми майже не говорили, але в той момент це не було важливим. Я не відчував потреби заповнювати тишу словами, бо сама її присутність була достатньою.

У ній було щось заспокійливе, немов у самому серці хаосу існувала тиха гавань, куди я міг повернутися, щоб знову відчути себе собою. Усе інше зникало — шум, обов’язки, безкінечні тренування, тягар, який ми взяли на себе після того, як стали ковеном. Лишалась вона. І ця тиша, у якій я чув навіть своє власне серце.

Може, це було через те, що вона лідер мого ковену, і це частково було моє бажання захищати та піклуватися про неї як про свою товаришку. Так, можливо, я намагаюся пояснити собі все саме так. Логічно. Простіше. Або через те, що її старший брат попросив мене більше піклуватися про сестру — я тоді просто кивнув, не особливо задумуючись.

Але в глибині душі я сумнівався, чи це правда. Бо все відчувалося глибше. Наче десь між словами і поглядами, між тишею і невимушеними дотиками виникало щось більше. Може, я просто боявся це назвати.

Інколи мені навіть здавалося, що її мовчання промовляє гучніше за слова. Вона дивилася у вікно чи розглядала книгу в руках, а я в цей час ловив відчуття, ніби ми говоримо про щось важливе без жодного звуку. І від цього ставало трохи страшно. Бо що, як вона відчуває те саме? А що, як ні?

Після того, як я провів час з Асьою, я повернувся до своєї кімнати. Коридори були майже порожні, тільки відлуння моїх кроків супроводжувало мене. На сходах пахло старим деревом, у вікнах мерехтів відбиток заходу, і я зловив себе на думці, що мені не хочеться йти. Хотілося лишитися ще трохи там, у її спокійній аурі, де навіть світ здавалося дихав інакше.

Та двері нашої кімнати зустріли мене тишею. Спайка знову не було. Напевно, він вирішив потренуватися або піти на прогулянку. У цьому він був передбачуваний: завжди шукав дію, завжди рухався вперед, ніби боявся зупинитися й залишитися наодинці зі своїми думками. Я іноді дивувався, як він витримує такий ритм.

За всі роки нашої дружби ми так і не дізналися один про одного майже нічого. І це, мабуть, було нормально для нього — не розповідати, не ділитися. Він умів бути поруч, але водночас тримати відстань. Проте чомусь я завжди відчував, що можу довіряти йому. Без слів. Просто знав: у будь-якій ситуації він підставить плече. І це почуття не змінилося, навіть якщо ми й не говорили про все. Іноді так навіть було легше: не треба питати, не треба відповідати, достатньо знати.

— І де ти був? — запитав Паша, навіть не піднімаючи погляду з альбому, над яким він працював. Його голос був спокійний, рівний, ніби він уже знав відповідь і тільки формально уточнив.

— Гуляв, — відповів я, намагаючись приховати будь-яку емоцію. — А коли ти вже встиг повернутися? Здається, ти збирався провести час сам знаєш де.

— Не розумію, що ти маєш на увазі, — спокійно відказав Паша, навіть не зупиняючись. — Я тобі вже скільки разів говорив, ти уявляєш те, чого зовсім немає.

— Ну так, вдамо, що я повірив, — я опустився на своє ліжко, мимоволі посміхаючись. З ним ми завжди говорили в півтонах, натяках, у нашому власному коді, зрозумілому лише нам двом. — Що малюєш? Чий портрет цього разу? Я можу вгадати.

— Перестань, — відмахнувся він, не піднімаючи очей.

Його рух був швидким, але нервовим, наче він не хотів, щоб я бачив те, що щойно народжувалося під його рукою. Я не витримав і різко встав, потягнувшись до його альбому. Мені пощастило, що його реакція не була миттєвою — зазвичай він умів вчасно відсмикнути аркуш або прикрити рукою. Але цього разу я все ж встиг витягнути портрет з-під його пальців.

Я добре знав цей погляд, ці очі, що дивилися з малюнка. Вони не належали жодній із дівчат, з якими він зараз міг би будувати щось серйозне. Ні, це були очі Еліни. Її риси — ніжні, уважно промальовані, з тією точністю, з якою малюєш тільки того, кого пам’ятаєш до дрібниць. Вона дивилася з аркуша так живо, що здавалося — от-от зітхне чи скаже щось.

Мене охопило дивне відчуття. Несподіванки, так. Але водночас і розуміння. Паша ніколи не був відкритим щодо своїх почуттів. Він будував стіни довкола себе, і тільки ми з ним інколи бачили тріщини в цих мурах. Але цього разу я точно знав — він мав глибоке почуття до неї.

І хоча він ніколи не намагався мені про це говорити, це було очевидно з кожного штриха на портреті, з кожного тремтливого контуру, з кожної тіні. У його малюнках завжди жила правда, навіть якщо він намагався приховати її словами.

Я повільно повернув альбом Паші й сів на ліжко. Тишу порушило лише його легке, майже нечутне зітхання. Воно було не схоже на звичайну втому — радше на внутрішню капітуляцію.

Між нами ніколи раніше не було справжніх таємниць. Ми знали один про одного все — принаймні я так думав. І раптом зрозумів: часи змінилися. Тепер кожен з нас мав щось, чого не можна було легко розповісти іншому. Не тому, що ми не довіряли, а тому що це було занадто особисте, надто болюче.

— Ти знаєш, — сказав я повільно, не відводячи погляду від його обличчя. — Ти можеш про це поговорити, якщо хочеш. Але я не знаю, чи готовий ти до цього.

Паша на мить зупинився. Його пальці стисли олівець так, що той ледь не тріснув. Потім він повільно забрав альбом. Поклав його на коліна, не ховаючи, але й не відкриваючи нової сторінки. Він вдивлявся в обличчя дівчини на портреті, ніби намагаючись щось зрозуміти чи згадати, ніби шукав там відповідь, якої не міг знайти в реальному житті.

— Не зараз, — тільки й сказав він, і голос його був тихий, але твердий.

Я бачив, як його обличчя трохи розм’якло. Можливо, він навіть був вдячний, що я не почав наполягати. Ми знали один одного занадто добре: інколи краще не торкатися ран, які ще не загоїлися. Вони можуть тільки сильніше кровоточити.

Та все ж, незважаючи на його намагання приховати свої почуття, я знав: Паша не зможе забути Еліну так швидко. І, чесно кажучи, я не впевнений, що це взагалі колись станеться. Бо такі люди, як вона, залишаються назавжди. Не у спогадах навіть, а десь глибше — у самому серці, у тій частині, яку ніхто інший не побачить.