Глава 10

Я втомилася читати ці всі книги, і як би не було мені неприємно це визнавати, але Васька мав рацію — мені потрібно трохи відпочити. Очі пекли від рядків, літери розпливались, і я вже не розуміла, що читаю. Сторінки тримали запах старого пергаменту, потертості, пилу й магії, що в’їлася в них десятиліттями, але тепер замість натхнення це лише тиснуло на голову. Пальці були в чорнилі від старих сторінок, а у вухах дзвеніло від напруги. Голова ставала важкою, немов мене занурили у воду, і думки плавали повільно, безладно, як медузи в морі.

Тому я вирішила прогулятися до краю острова. Хоча це було досить ризиково, адже зараз небезпека від Чорного Чаклуна могла чекати на кожному кроці. Навіть сама ідея вийти за захищені межі Школи здавалася викликом — не правилам, не людям, а самій собі. Я навіть не знала, чи нічого зі мною не станеться, якщо ступлю за кордони, ніби за мить на мене чекав би якийсь невидимий вир.

Анна розповідала мені, що у мене є певний ментальний зв'язок із ковеном, і у випадку небезпеки вони відчують це й прийдуть на допомогу. Вона говорила про це спокійно, впевнено, наче вже мала досвід відчувати чужий біль чи тривогу. Я намагалася довіряти її словам, але глибоко в душі не була певна, що все так просто.

А що, якщо сигнал не дійде? Або якщо він дійде занадто пізно? Я згадувала, як під час тренувань нам пояснювали, що зв’язок між відьмами ковену — це нитка, тонка й крихка, і якщо хтось занадто далеко чи занадто виснажений, вона може обірватися.

Втім, я заспокоювала себе думкою, що ректор посилив захист кордонів нашої Школи. Артефакти, закляття, магічні печаті — усе мало б зробити це місце неприступним для будь-кого. Навіть ті, хто сильніші за нас, не могли проникнути сюди без дозволу. І тепер це мало бути одне з найбезпечніших місць у світі, адже саме тут навчалися найсильніші відьми з усього світу. Принаймні, так мені хотілося вірити.

Ваську я вирішила залишити вдома, хоча він і протестував. Його хвіст нервово смикався, а очі блищали так, ніби він от-от кинеться мені під ноги, щоб перегородити шлях. Ще би — мій Провідник завжди хвилювався за мене, навіть коли я йшла на дріб’язкову справу. Його шерсть наїжачувалася від найменшої загрози, а вуса тремтіли, коли я тільки думала зробити щось небезпечне.

Однак я пообіцяла йому, що буду неподалік, і на цей раз він повірив. Чи, може, просто втомився сперечатися. Кіт згорнувся клубочком на подушці й примружив очі, роблячи вигляд, що дрімає. Але я знала — він усе одно прислухається, вловлює найменший звук, і варто мені хоч тихенько відчинити двері, він насторожиться. Та цього разу мені вдалося вислизнути майже безшумно. Тінь від дверей ковзнула по його лапі, але він навіть не ворухнувся.

Кімі знову десь пропадала, а от в Еліни були тренування. Коридори здавалися надто порожніми. У високих вікнах відбивалося вечірнє небо, розтягнуте темними смугами хмар. Світильники вже гасилися один за одним, і довгі тіні лягали на стіни, мов чорні завіси. Кожен мій крок луною відбивався в тиші, і я боялася, що це почують інші.

За вікнами тихо осідали сутінки, а небо з кожною хвилиною ставало темнішим. Легкий вітер пробирався крізь шпарини, приносячи запах моря й смоли від соснового гаю. Потрібно було встигнути повернутися до того, як настане справжня ніч, бо тоді темрява стане не просто темрявою — вона оживає.

Я обережно вийшла зі Школи, й на щастя мене ніхто не помітив. Серце калатало десь у горлі, кожен удар віддавався у вухах. Лише кілька кроків по холодному кам’яному подвір’ю — і я вже біля брами. Ковані ворота здавалося дивилися на мене очима сторожових істот, які могли ожити й зупинити, але цього не сталося. Я прошмигнула крізь них, вдихнула на повні груди — і відчула себе вільною. Але ненадовго.

— Кудись зібралася? – почула я.

Голос пролунав майже над самим вухом. Я здригнулася й різко обернулася. Переді мною стояв Пітер. Його постать виділялася на фоні світлого неба, а руки були сплетені на грудях. Його погляд був холодним і уважним, без посмішки, наче він зважував, чи варто мене зупиняти. Ну от треба ж було йому опинитися саме тут і саме зараз. За що мені таке вічне невезіння?

Я могла би з удаваним презирством відвернутися й піти, зробивши вигляд, що нічого не сталося. Але Пітер був другом мого брата, ігнорувати його було безглуздо. До того ж, він належав до мого ковену, а значить, його думка мала вагу.

— Хочу прогулятися, — сказала я, намагаючись звучати буденно.

— І далеко? — його брови ледь сіпнулися, а на губах промайнула крива посмішка. — Бо, здається мені, це не найкраща ідея. Тим паче в такий час.

— Я це знаю, — я закотила очі. — Я хочу просто пройтися десь за межами Школи, і все. Я ж не збираюся свідомо шукати небезпек.

— Але вони самі тебе знаходять, — спокійно заперечив він і підійшов ближче. Його кроки майже не було чути, ніби він звик пересуватися так, щоб ніхто не помічав. Рухи хлопця були надто зібрані, надто точні, щоб бути випадковими. — І куди ми з тобою збираємося йти?

На мить я навіть не знала, що відповісти. Невже він щойно сказав «ми»? Я відчувала, що він не відпустить мене саму, як би я не сперечалася. І справа була не лише в тому, що він вважав себе моїм охоронцем на правах друга брата. Це перетворилося в якусь маніакальну ідею — що я постійно в небезпеці. Може, він мав рацію, але від цього не ставало легше.

— Хоча прогулятися до краю території Школи, — визнала я, відводячи погляд убік. — Хочеш, пішли зі мною.

— Добре, йдемо, — він усміхнувся коротко, майже непомітно.

Ми рушили вперед. Стежка була вузькою, вкритою дрібним гравієм, і в тиші було чути, як хрумтять камінці під ногами. Десь далеко крикнула нічна пташка, і звук здався надто гучним у цій тиші. Навколо поволі гасли останні відблиски сонця, дерева стояли нерухомо, тільки вітер тихенько шарудів у гіллі.

Ідучи поруч із ним, я не знала, про що говорити. Але й він мовчав. Пітер завжди був мовчазним. Тиша не тиснула, радше здавалася природною, ніби ми обоє звикли, що слова — це зайве. Його мовчання було спокійним, стриманим, без тіні осуду чи нетерпіння.