Глава 9

- МурррАська, досить вже битися над цією книгою, вона все одно тобі не пррринесе нічого цікавого, - сказав Васька, ліниво потягуючись і позіхаючи так, що аж показав усі свої гострі зуби.

— Тут має бути щось корисне, — пробурмотіла я, не відводячи очей від пожовклих сторінок.

Вже кілька годин я сиділа над тими фоліантами, які мені передала Анна. Вона вважала, що хоча б щось із цього може мені знадобитися, але більшість книжок виявилася старезними збірками переказів, щоденників, порад для початківців, які давно втратили актуальність.

Деякі тексти взагалі скидалися на приватні записи відьом, котрі жили століття тому: замітки про погоду, про урожай, про дітей, але аж ніяк не про бойову магію чи розвиток сили. Хоча іноді траплялися дивні описи ритуалів або малюнки символів, які я бачила вперше.

Спочатку це було цікаво, бо я уявляла себе дослідницею минулого. Але зараз… зараз мені хотілося чогось практичного. Я прагнула результату. А замість цього — знову й знову перечитувала уривки, намагаючись відшукати бодай натяк на те, як мені краще працювати зі своєю магією. Сторінки шаруділи під пальцями, чорнила місцями стерлися, літери розповзалися, а деякі записи були зроблені такою дивною сумішшю почерків, що я ледве могла розібрати їх.

— МурррАська, ти геть втомилася, — зітхнув Васька, скотившись із підвіконня й важко плюхнувшись на край ліжка. Його хвіст ліниво ковзнув по ковдрі, лишаючи сліди пилу. — В твоїх очах уже не вогонь, а самі кола від безсоння.

— Але я не можу зупинитися, — відповіла я, відсуваючи ще одну важку книгу й витягуючи наступну. Стара обкладинка тріснула, і з неї злетіла хмарка пилу. Я змахнула її рукавом і закашлялася. — У цих записах має бути щось більше, ніж просто побутові дрібниці. Якщо колись існував цілий факультет для відьом ковенів, то тут повинна бути хоч крапля тієї мудрості.

— І що ти там знайшла за останні дві години? — кіт скептично зиркнув на мене своїми жовтими очима. — Окрррім того, що одна пані пекла хліб на святах, а інша молилася зорррям, щоб корррова легше отелилася?

Я закусила губу й не відповіла. Бо він мав рацію. Поки що — нічого корисного. Лише уламки життя чужих людей, вирвані з контексту, що давно втратив значення.

— Хоча, знаєш, це теж важливо, — сама собі сказала я, щоб не почуватися зовсім дурепою. — Це показує, як вони жили. Які були сильні й водночас… звичайні.

— Це показує, що ти вмієш застрррягати в дрррібницях, — пирхнув Вася. — І витрррачати час на історррії, які давно вмерррли.

— Ти мене починаєш дратувати, — я різко закрила книгу, і глухий звук відбився від стін кімнати. — Краще би вже порадив щось конкретне.

— Я рррадив, — спокійно відповів кіт, вилизуючи лапу. — І не ррраз. Піди до свого брррата. Повчися з ним битися. Тобі би це не завадило.

— Навіщо? — здивувалася я, глянувши на нього поверх купи книжок. — Для мене головне — магія. Я ж не збираюся йти в атаку. Моє завдання — захищати.

— А якщо доведеться? — хитро примружився кіт. Його вуса ворухнулися, наче він от-от засміється. — А якщо хтось нападе зненацька? Чи ти думала, що воррроги чемно стоятимуть у черррзі й чекатимуть, поки ти зберррешся із силами та пррридумаєш стррратегію?

Я замовкла. Бо знову він мав рацію. Хоч і дратівливо визнавати це. На кожному кроці нас підстерігає небезпека, а в мене відповідальність за цілий ковен.

— Якби з мене міг вийти хороший воїн, я б уже була на бойовому факультеті, — пробурмотіла я, намагаючись переконати хоча б себе, хоч голос звучав непевно.

— А хто це вирррішує? — не відставав він. — Ти сама чи чужі люди?

Я склала руки на грудях, дивлячись кудись убік, на стіну, де коливалася тінь від свічки. Вогник миготів, і тіні книжок, звалених довкола, скидалися на якісь примарні постаті. Від цього мені стало моторошно.

— Ти мені зовсім не допомагаєш, — сказала я тихіше. — А ще Провідник, називається.

— Пррровідник не означає, що я ррробитиму все за тебе, — його голос став раптом серйозним, і навіть лапу він перестав вилизувати. — Я можу тільки показати шлях. Але йти ним мусиш ти сама.

Його очі сяяли тим дивним вогником, від якого мені завжди ставало не по собі. Начебто він знав про мене щось більше, ніж я сама. Часом я ловила себе на думці: а чи справді він просто кіт?

— МурррАська, ти можеш набагато більше, ніж думаєш, — продовжив він м’якше. — Ти ж не пррросто студентка. Ти — лідеррр ковену. А ще — донька тих, хто теж мав величезну силу. З такими батьками ти не можеш бути слабкою.

Моє серце тьохнуло. Про це говорили всі. Постійно. Викладачі, одногрупники, навіть ректор. Усі вірять у мене. Більше, ніж я сама у себе. І щоразу, коли я це чула, здавалося, що на плечі лягає ще один невидимий камінь. Я провела пальцем по нерівному корінцю книги й заплющила очі. Повіки тремтіли від втоми, в голові гули уривки фраз і малюнків, які я щойно бачила.

«Лідерка. Сильна. Особлива». Ці слова повторювали мені так часто, що вони вже втратили будь-який сенс. Але водночас… я відчувала, що відступити вже не можу.

Я відкрила очі й провела рукою по сторінці. Під пальцями відчувся рельєф — старий символ, втиснутий у папір. Раніше я цього не помічала. Може, через втому. Може, через те, що шукала зовсім інше. Знак нагадував переплетені кола, схожі на вузол. Він світився ледь помітно, так, ніби вбирає в себе відблиски свічки. Серце знову забилося швидше. А що, якщо все це не марно? Якщо між цими старими записами й справді захована сила?

Я різко озирнулася на Ваську, але він тільки ліниво примружив очі, ніби й сам знав, що я знайшла, та вирішив промовчати. Бо після всього, що ми вже пережили, я більше не просто Ася. Я — частина чогось більшого. І, можливо, ця ніч і ці книги стануть першим кроком до того, щоб нарешті відкрити в собі ту силу, про яку всі говорять.