Дрейк

Тренування забирало у мене майже весь час. І це було не тільки тому, що ми тепер — єдиний ковен, і маємо захищати один одного. Це була ще й чудова можливість хоча б на мить втекти від своїх думок. А вони зараз були зайняті тільки однією людиною. Та, яка не йде з моєї голови з того моменту, як ми вперше поговорили. Ася. Вона стала невід’ємною частиною моїх думок, навіть якщо я намагався зосередитись на чомусь іншому.

Я ловив себе на тому, що під час кожної вправи уявляю її поруч. Наче її тінь спостерігає, оцінює, а іноді навіть підказує, хоча насправді вона зовсім не тут. Її голос, її сміх, навіть той вираз обличчя, коли вона намагається щось довести до кінця, а у неї не виходить одразу — усе це зберігалося в моїй пам’яті так чітко, що я міг відтворити найдрібніші деталі. І що більше я намагався це відкинути, то сильніше все поверталося.

Це було дивно, адже Ася абсолютно не схожа на дівчат, з якими я раніше мав справу. Її погляд — уважний, трохи насторожений, але в ньому ховалося щось світле. Її дивовижна наївність межувала з тим, що можна було б назвати дитячою прямотою. І водночас у ній відчувалася сила, прихована глибоко, але така справжня, що я не міг її ігнорувати. Вона була іншою.

Ті італійки, з якими я колись зустрічався, були зовсім іншими — пристрасними, гарячими, навіть зухвалими. Їхня яскравість засліплювала, але не давала глибини. Вони вміли захопити на якийсь час, проте швидко ставали передбачуваними. А ця маленька україночка — ніби із зовсім іншого світу. Вона не грала, не намагалася справити враження. Вона просто була собою. І цього виявилося достатньо, щоб я вже не міг викинути її з голови.

Я мав кілька відносин, які так і не привели до нічого серйозного. Можливо, мені самому й не було потрібно нічого серйозного. Я ж ніколи по-справжньому не кохав. Не знав, що таке справжня прив’язаність, коли хтось стає центром твого світу. Та все ж у ній було щось таке, що тягнуло мене. Це занурення в її світ, де все так нове, незвичне, таке, чого я не знав і навіть не уявляв. Можливо, це просто цікавість, і нічого більше. Принаймні я хотів так думати. Але чим далі, тим важче було переконати себе в цьому.

— Ти тут живеш, чи що? — раптом пролунало позаду.

Я різко обернувся й побачив Кіміко. Вона стояла у дверях зали, схрестивши руки на грудях, і виглядала так, ніби вже давно спостерігала за мною.

Кімі — студентка факультету побутової магії. Вона справді була дуже гарною. Висока, струнка, з темним волоссям, яке спадало м’якими хвилями на плечі, і розкосими очима, в яких світився якийсь холодний спокій.

Я певно, не здивувався б, якби вона легко стала обличчям для будь-якої відомої марки чи навіть зіркою подіуму. Проте, як би вона не виглядала, це не була та дівчина, яка могла б зацікавити мене. Усі ці гарні й чарівні дівчата, як правило, швидко набридають. А от Ася — вона була іншою, непередбачуваною.

— Тут думається краще, — відповів я, намагаючись не здаватися занадто зацікавленим її появою. — А от що ти тут забула? Мені здавалося, що ви не маєте вчитися захищати себе.

Кіміко спокійно знизала плечима. Її рух був легким, невимушеним, та все ж у ньому відчувалася якась втома. Здавалось, її справді засмучував той факт, що вона вчиться на факультеті побутової магії. І вона цього ніколи не приховувала.

— Я хочу чисто для себе повчитися, не люблю бути безпорадною, — її голос був рівним, але в ньому звучала ледь помітна гіркота. — До того ж я не мріяла вчитися на цьому факультеті.

Я зупинився й уважно подивився на неї. Ці слова застали зненацька. Вона була з такого оточення, де магія завжди стояла на першому місці, де престиж і успіх вимірювалися факультетами й званнями. Для неї побутова магія мала б бути майже очевидним вибором. Але зараз, почувши її відповідь, я зрозумів — там, за її рівним голосом, ховалося щось більше.

— Тоді чому ж так сталося? — слова злетіли самі по собі.

Кіміко опустила очі. Її вираз обличчя змінився, і в ньому промайнуло щось схоже на сум. Мені здалося, що вона на мить дозволила собі бути собою, без усіх цих масок. І я зрозумів, що це вже не просто легка розмова. Тут було щось особисте, щось таке, що вона, можливо, не хотіла б розкривати нікому. Вона зітхнула, але так і не відповіла. А я вирішив не наполягати. Кожен має свої таємниці.

— Так, а де тебе так навчили битися? — змінила тему вона, намагаючись розрядити атмосферу.

— Мій батько був одним з найкращих студентів на факультеті бойових мистецтв. Він багато чого передав мені ще з дитинства, - сказав я. – Та й в Італії є кілька дуже хороших шкіл, які готують учнів для цього факультету.

Кіміко на мить здивувалась, але потім її губи розтягнулись у легку усмішку. Я в принципі звик до такої реакції. Хоча і інколи було досить дивно.

— Ніколи б не подумала, що ти італієць, — сказала вона щиро.

— На половину, — відповів я з легкою посмішкою. — Це моя особливість.

Вона мовчки кивнула, і знову запала тиша. Тепер її погляд блукав десь у далечині, ніби вона дивилася крізь мене, заглиблена у власні думки. І я зрозумів, що ця розмова зачепила щось, чого я, можливо, не мав права торкатися.

Я не став тиснути. Хто я такий, щоб намагатися влізти в чужу душу, коли й сам не можу впоратись із власними думками? Зрештою, я знову взявся за тренування. Моє тіло рухалося машинально, удари лягали один за одним, і я намагався розчинитися у цій ритмічності, у простих рухах, які не вимагали зайвих роздумів.

Бо що більше я думав, то сильніше перед очима вставала вона — Ася. Її обличчя, її голос, навіть тіні її кроків. І це було тим, від чого я не міг утекти, навіть тут, серед ударів і поту.