Глава 8

Останнім часом в мене більшість часу займало навчання. Дні зливалися в один нескінченний потік лекцій, тренувань і домашніх завдань. Я іноді жартувала сама з собою, що вже майже живу в аудиторіях, а кімната в гуртожитку потрібна лише для того, щоб кілька годин поспати. Але насправді це був сміх крізь сльози. Бо все це навчання тепер було не заради оцінок чи майбутньої кар’єри — від нього залежало життя. І не тільки моє.

Ось і сьогодні в нас пара з Анною. Вона вела курс «Основи магії чотирьох стихій», і цей предмет вважався одним із ключових для всіх, хто мав бодай якісь здібності до бойової практики. Хоча насправді я завжди вважала, що володіння стихіями нікому не завадить. Краще знати, як зупинити полум’я чи приборкати воду, ніж стояти осторонь і чекати, що тебе врятують інші.

На цих уроках був лише наш факультет. Бойовики вчилися битися, відточуючи кожен рух у бою, студенти побутового факультету більше зосереджувалися на лікуванні та підтримуючих заклинаннях. А ми, природники, мали справу з тим, що, мабуть, і було основою цього світу: з чотирма стихіями. Іноді мені навіть здавалося, що це навчання — найближче до справжньої магії, тієї, про яку писали в старих книгах, а не сухі формули та схеми.

Після того, як ми дізналися, що стали відьомським ковеном, усе відчутно змінилося. Кожен з нас почав вкладати в навчання набагато більше, ніж раніше. Ми більше не сприймали завдання як звичайні вправи для розвитку. Кожен урок був можливістю отримати шанс вижити в майбутньому. Тепер навіть найдрібніша порада викладача здавалася золотою. Бо одного дня саме ці знання могли врятувати когось із нас. Або всіх нас.

Сьогодні Анна розділила нас на пари. Завдання було просте лише на перший погляд — навчитися викликати вогонь. Маленький вогник, іскру, полум’я в долоні. Але це завдання мало друге дно: потрібно було тримати під контролем свої емоції. «Стихія відповідає на поклик душі, — наголошувала Анна, ходячи між нами, — і якщо душа розбурхана, то й вогонь стане некерованим».

Ми з Лілою, звісно ж, об’єдналися в пару. Я не уявляла себе поряд із кимось іншим. Вона здавалася такою впевненою, навіть коли насправді нервувала. А я — навпаки. У мені постійно вирували емоції, які я не могла сховати. І саме це ставало на заваді. Я відчувала, що полум’я десь поруч, зовсім близько. Але воно вислизало, не хотіло підкорятися мені.

Ліла ж, навпаки, справлялася. У її долонях з’являлися тонкі язички полум’я, які вона то гасила, то роздмухувала. Я бачила в її очах вогонь упевненості, і від цього мені ставало ще прикріше. Невже й справді моє місце в ковені — лише керувати? Роздавати накази, коли інші будуть битися? Непогана перспектива: я, Ася Чорнотій, велика стратег, яка навіть іскри не може викликати.

Я ще раз спробувала. Закрила очі, вдихнула й уявила, як у мене всередині народжується маленька іскра. Анна казала: «Думай про тепло, про світло, про джерело життя, яке зігріває й захищає». Але чомусь у мене виходило думати лише про те, як мене це дратує. І від цього ставало ще гірше.

— Ася, спокійніше, — тихо прошепотіла Ліла, торкнувшись моєї руки. — Ти ж сама розумієш, що так не вийде.

Я зітхнула. Вона мала рацію. У цей момент у двері аудиторії постукали. Усі одразу відволіклися, бо сторонні під час занять з’являлися рідко. Анна підняла очі від своїх записів.

— Увійдіть, — дозволила вона.

У дверях з’явився старшокурсник. Я його кілька разів бачила в коридорах, але ми ніколи не спілкувалися. Він виглядав трохи заклопотаним і водночас офіційним.

— Професор, — звернувся він до Анни. — Містер Аластар просить відпустити Асю Чорнотій. Він хотів би з нею поговорити. Терміново.

— Ну що ж, добре, — Анна кивнула і подивилася на мене. — Потім обов’язково потренуйся викликати вогонь, Асю. На наступному уроці я перевірю. А зараз іди.

Усі погляди звернулися до мене. Я відчула, як щоки налилися жаром. Чого це раптом декану факультету знадобилася саме я? Я підхопила Ваську, який спокійно спав біля моїх речей, і обережно вийшла з аудиторії. Кіт позіхнув і вмостився на моїх руках, наче йому зовсім байдуже, що відбувається. Але я знала, що він уважно слухає й відчуває мої емоції.

Поки йшла коридором, у голові крутилися найрізноманітніші думки. Може, я щось порушила? Може, мене збираються вигнати зі школи? Але ж я нічого такого не зробила! Хіба що… можливо, хтось доніс про наші таємні тренування з Еліною? Я відчула, як долоні спітніли. Я зупинилася перед дверима кабінету Аластара й невпевнено постукала.

— Увійдіть, — пролунав його голос.

Кімната була просторою й водночас затишною. Високі шафи, повні старовинних книг, темне дерево меблів, кілька кристалів, що світлилися м’яким сяйвом. За великим столом сидів сам містер Аластар. Він уважно читав товсту книгу, але, побачивши мене, одразу відклав її вбік. Його погляд був зосередженим і водночас спокійним.

— Ася, присідай, — він вказав на крісло навпроти.

Я сіла, а Васька зручно вмостився на моїх колінах, удаючи, що знову заснув. Але я відчувала його напруження: він слухав кожне слово.

— Можеш не хвилюватися, — ніби прочитавши мої думки, сказав Аластар. — Нічого поганого не сталося, - я видихнула, хоч серце все одно калатало. — Я хотів лише прояснити деякі моменти з вашим ковеном. Адже ти — їхня лідерка, — він легенько посміхнувся.

Мене немов підмінили. Так ось у чому справа! Не покарання, не вигнання. Навпаки. Він хотів поговорити саме зі мною, бо я несла відповідальність за інших.

— Наскільки ти знаєш, раніше у Школі існував цілий факультет для таких відьом, як ви. Там були свої методики, свої вчителі. Але зараз… у нас немає достатньої кількості викладачів. І ми навіть не знаємо, що робити з вами далі. Анна допомагає, як може, та цього замало, - він трохи нахилився вперед. — Ректор попросив мене взяти тебе під особливу опіку. Навчити того, що може стати вам у пригоді. Тому кілька разів на тиждень після пар ти приходитимеш сюди. Ми почнемо працювати індивідуально.