Глава 7

Ми поки вирішили нікому не говорити про те місце, яке мені показала Еліна. Вона наполягла: «Лише тоді, коли будемо повністю впевнені в інших». І це мене справді здивувало. Я думала, що принаймні Лілу вона вважатиме надійною — рідна ж сестра. Але ні. В її словах прозвучала та сама холодна рішучість, від якої хотілося йти за нею, хоч і мимоволі.

Взагалі мене завжди бентежили їхні стосунки. Сестри, а сваряться так, ніби вороги. І все ж, коли настає небезпека, вони стають плечем одна для одної. Я це бачила. Вони можуть кричати одна на одну, ігнорувати тижнями, але варто комусь із них потрапити в халепу — інша стає стіною. Це той випадок, коли любов не зникає, навіть якщо замаскована за образами. І, мабуть, саме тому мені важко зрозуміти, що між ними сталося насправді.

— Ти мене взагалі слухаєш? — обурено вигукнув Васька, змусивши мене здригнутися. — Кому я це рррозказую? Ти знову десь у хмарррах літаєш!

Я кліпнула очима й нарешті сфокусувалася на котові. Він сидів на краю столу, наче справжній професор, що читає лекцію, і його хвіст злегка смикався від невдоволення. Очі зеленими смарагдами світилися в напівтемряві, і я вже майже чула, як він зараз почне читати мені нотацію з того, як «невдячно я ставлюся до його знань».

— Вибач, — пробурмотіла я винувато. — Що ти там казав?

— А це має рррізницю? — він демонстративно повернувся боком, виставивши хвіст, як прапор образи. — Ти й так нічого не запам’ятаєш.

Я мало не закотила очі. Так, мабуть, це один з мінусів мати Провідника. Він завжди вважав, що я не відповідаю його «високим стандартам». Наче він обрав не ту ученицю. А я ж не просила, щоб на мене звалилося стільки всього разом! Навчання, тренування, постійний тиск через мою «роль лідерки»… І ще цей пухнастий контролер, який не дає навіть п’яти хвилин розслабитися.

— Ну все, не сердься, — спробувала я примирливо.

Але він уже не слухав. Нахилив голову, вуха насторожилися, і вуса його злегка сіпнулися. Васька був настороженим. Взагалі останнім часом він був досить дивним.

— До тебе хтось прррийшов, — нарешті вимовив. — Стоїть під дверррима й не може постукати. Хвилюється, бідося.

Я насупилася. Хто це міг бути серед вечора? Чи не жарт з боку Васьки? Він іноді мстився отак дрібними пакостями за мою «неуважність». Але цього разу кіт дивився надто серйозно, а очі його звузилися, як завжди, коли він відчував чиюсь присутність.

Я підвелася й підійшла до дверей. Серце трохи закалатало, адже не знала, кого там можу побачити. Відчинила… і справді: Дрейк. Він стояв, простягнувши руку, ніби саме збирався постукати, і виглядав трохи розгубленим.

— Привіт, Асю, — його усмішка була теплою, майже роззброювальною.

— Дрейк? — я щиро здивувалася. — Не очікувала тебе тут побачити. Хочеш зайти?

Він кинув швидкий погляд у кімнату, наче переконувався, що ми самі. Цікаво, і про що цей хлопець вирішив поговорити? Ще й так хвилювався.

— Еліна на тренуванні, — поспішила пояснити я. — Кіміко десь у навчальних справах. Тут лише я… і Вася.

— Дякую за запрошення, — він зайшов упевнено, але водночас трохи невпевнено усміхнувся. — У вас тут доволі затишно.

— Привіт, Вася, — додав він невимушено.

— Мрр, — буркнув кіт, явно не в захваті.

— Не звертай уваги, він завжди такий «ввічливий», — пояснила я.

Дрейк лише посміхнувся й присів на моє ліжко, обережно торкаючись ковдри, наче боявся щось зіпсувати. Я ж ніяк не могла зрозуміти, що привело його сюди. Хоч і не можу сказати, що мені було неприємно. Навпаки — навіть трошки приємно. Його компанія мала якусь дивну легкість, яка водночас тривожила й розслабляла. Він упіймав мій погляд і, ніби здогадуючись про мої думки, сказав.

— Я хотів би познайомитися з тобою ближче, - сказав він.

— Справді? - я підняла брову.

— Ти тепер лідерка нашого ковену, — він говорив рівно, але щиро. — А я тебе зовсім не знаю. Вірніше, ми всі тебе знаємо лише поверхово. А я не звик покладатися на тих, кого не розумію.

— То ти тут… лише через це? – я навіть трохи розгубилась.

— А хіба цього мало? — він відповів запитанням на запитання, і в його усмішці промайнула іскра.

У цей момент Вася зістрибнув зі столу й, ніби спеціально, вмостився поруч із Дрейком, свердлячи його своїми зеленими очима. Атмосфера стала кумедною.

— Чи ти прррийшов із іншим наміррром? — загрозливо прошипів він. — Пам’ятай, я за тобою стежитиму.

Дрейк не розгубився. Його усмішка навіть стала теплішою. Взагалі на бурчання кота рідко хтось реагує спокійно. Еліну от він досі бісить. А хлопець був спокійним.

— Ти дуже милий, — кинув він у своєму легкому тоні.

Я ледь стримала сміх. Картина справді була варта того: серйозний кіт-охоронець і хлопець, який анітрохи не злякався. Та попри кумедність, Дрейк мав рацію. Ми майже не знали одне одного. А мали стати ковеном, командою, сім’єю — як би пафосно це не звучало. Я вже бачила, як непросто дається навіть співіснування з Еліною. А що буде, коли треба буде довірятися повністю?

— Ну добре, — я все ж посміхнулася й присіла поруч. — Що б ти хотів дізнатися?

— Все, — нарешті сказав він. — З чого ти смієшся, чого боїшся. Що тебе дратує. Що тішить. Те, ким ти була до Школи. І те, ким ти хочеш стати.

Я застигла, відчуваючи, як щось тепле й водночас тривожне розливається всередині. Це звучало занадто відверто. Але, можливо, саме цього й бракувало — відвертості.

— Ого, — видихнула я. — Схоже, у нас буде довга розмова.

— Я не проти, — усміхнувся він і відкинувся на лікті, ніби був готовий сидіти тут хоч до ранку.

А Вася лише фиркнув і, вмостившись біля мене, демонстративно поставив хвіст так, щоб він зачіпав Дрейка. «Я на сторожі», — говорив цей жест без слів.

Я вдихнула глибше й відчула, як всередині мене щось відкрилося. Може, вперше я справді була готова розповісти комусь більше, ніж зазвичай. І в той момент я зрозуміла: ця розмова справді може стати початком чогось важливого.