Глава 6

Якось дуже швидко пролетів перший тиждень навчання. Новий розклад, нові обличчя, нові викладачі. Серед них тепер була й Анна. Вона поводилася спокійно, майже відсторонено, наче ми й не були ріднею. І це було правильно: ніхто не повинен знати, що вона моя бабуся.

В Школі не існувало поняття «особливого ставлення». Тут або ти доводиш, що вартий чогось, або залишаєшся ніким. Я прийняла це правило відразу. Та всередині все ж трохи пекло — я чекала, що вона бодай іноді погляне на мене не як на звичайну ученицю, а як на частину родини. Але ні, її очі залишалися однаково суворими й холодними для всіх.

Тим не менше я намагалася вчитися, запам’ятовувати кожну дрібницю, кожне слово. Бо раптом саме вони колись врятують мені життя? Я би, мабуть, навіть з радістю забула про тягар «лідерки ковену», але про це нагадували постійно. І Анна, і мої друзі, і навіть мої власні думки. Ще й ці тренування — без особливого прогресу, без відчутних результатів. Усе, що ми робили, нагадувало спроби приборкати розбурханий океан чайною ложкою.

Сьогодні ж нарешті випав невеличкий вихідний. Я мріяла хоч трошки виспатися, відчути смак спокою. Та, як завжди, щось пішло не так. Мені тільки здалося, що я нарешті занурююсь у солодкий сон, як хтось різко потрусив мене за плече. Я рвучко розплющила очі й сіла на ліжку. Наді мною схилилася Еліна.

Вона приклала палець до губ, наказуючи мовчати. Серце в мене гупнуло — чи не збожеволіла вона? Чого ще від мене треба серед ночі? На мить навіть промайнула дурна думка, що вона вирішила мене позбутися. Але ні, тут, у стінах Школи, я могла бути відносно спокійною.

— Вдягайся, — прошепотіла вона. — Чекаю тебе в коридорі.

— Навіщо? — насилу проказала я, ще не до кінця прокинувшись.

— Ти маєш дещо побачити, — тихо відповіла Еліна й відвернулася. — Не задавай дурних питань. Я не часто роблю щось хороше для тебе.

І, не чекаючи на мою реакцію, вийшла. Я лишилася сидіти кілька секунд, вагаючись. З одного боку, ідея тягнутися за нею в темну ніч виглядала дивною. З іншого — якщо вона справді хоче показати щось важливе, то відмовитися буде нерозумно. Може, це якийсь шанс зрозуміти її краще? А може, навпаки, нова пастка? В будь-якому випадку сидіти й вдавати, що нічого не сталося, було б гірше. Тож я швидко натягнула одяг і, озирнувшись на сплячих однокласниць, вийшла слідом.

Еліна чекала в коридорі. Вона не сказала жодного слова, лише легким кивком наказала йти за нею. Ми прослизнули тінями крізь темні переходи. У Школі ніч завжди мала особливу атмосферу. Стіни, що вдень здавалися холодними й байдужими, тепер жили своїм життям: камінь стиха потріскував, кроки відлунювали так, ніби за нами стежили сотні невидимих очей. Лише поодинокі свічки горіли у кованих свічниках, кидаючи на стіни довгі рухливі тіні.

Я ніколи раніше не була в цій частині замку. Тут панувала дивна тиша. Навіть підлога скрипіла інакше — глухо, наче приховувала під собою ще один поверх. Ми дісталися тупика — суцільна сіра стіна без жодних ознак дверей. Я зупинилася, збентежено дивлячись на Елі.

— І що тепер? — пробурмотіла я.

— Двері відкриваються лише ковенним відьмам. Тим, хто має це, — вона підняла руку й показала свою мітку на зап’ясті.. — Тільки тоді ти зможеш побачити.

— І що мені робити? — не витримала я.

— Повтори за мною, — просто відповіла вона й, перш ніж я встигла щось додати, зробила крок уперед… і пройшла крізь стіну.

Я стояла як укопана. Чудово. Просто чудово. Зараз я маю повторити той самий трюк? А якщо застрягну посередині? У фільмах це завжди виглядало жахливо. Але ж… якщо я не піду, ніколи не дізнаюся, що вона хотіла показати. Мітка на моїй руці наче запульсувала, ніби підштовхуючи вперед. Я глибоко вдихнула й ступила крізь стіну. Холод пробіг тілом, камінь здався рідким, як вода. Наступної миті я вже стояла по той бік.

Перед нами відкрилася величезна зала. Кам’яні стіни піднімалися високо вгору, стеля губилася в темряві. По краях виднілися зачинені двері, старі й вкриті пилом. Здавалося, що крізь них ніхто не проходив уже багато років. Скрізь панувала напівтемрява, яку розганяли лише самосвітні кристали, вмуровані в стіни. Їхнє світло було блідим, але достатнім, аби побачити, що зал вміщує сотні людей.

У центрі зали стояла величезна статуя. Колись вона, мабуть, була величною, але тепер від неї залишилися лише уламки: обличчя стерте часом, руки відламані. Камінь був покритий темними плямами, схожими на застиглі сліди вогню. Вона виглядала скоріше як пам’ятник забутому минулому, ніж символ сили. Я зробила крок уперед, обережно оглядаючи все довкола.

— Де ми? — нарешті запитала.

Еліна підійшла ближче до статуї й зупинилася перед нею. Вона довго вдивлялась в неї, не говорячи абсолютно нічого. А мені це все вже не дуже подобалось.

— Ти ж знаєш, що колись був факультет для ковенних відьом? — я кивнула. — Саме тут він і знаходився. Усі класи залишилися в задовільному стані. І тільки тут наша магія може проявитися на повну.

— А що сталося? – тихо сказала я. – Чому все це покинуто?

— Ковенні відьми зникли. Одного дня їх просто… не стало. Ніхто не знає чому. Одні кажуть, що вони повстали проти Школи, - вона не зводила очей зі статуї. – Інші — що на них полювали. Але факт лишився фактом: факультет спорожнів. І це крило залишилося порожнім. Ніхто не міг увійти сюди без мітки. Тому ніхто й не чіпав, - вона торкнулася рукою холодного каменю статуї, і в її жесті відчувалася дивна шана. — Але тепер воно належить нам. Ми можемо тренуватися тут. І тут, нарешті, дізнатися, на що здатні, — її очі блиснули. — Ти ж у нас лідерка, тому я хотіла показати тобі першій.

Я відчула, як серце закалатало швидше. З одного боку, мене лякала ця відповідальність. З іншого — усвідомлення того, що ми маємо власне місце, приховане від усіх, здавалося дивовижним.

Кристали на стінах раптом мигнули, наче відгукнулися на наші мітки. Тіні зсунулися, і в повітрі з’явився тихий гул, схожий на подих чогось живого. Я притисла руку до грудей, відчуваючи, як серце шалено б’ється.