Паша

Ще вчора це здавалося чимось далеким і нереальним, а сьогодні — ми офіційно стали представниками ковену Асі. Усе ще не вкладалося в голові. Наче в один день я прокинувся й раптом отримав нову роль, новий титул, який зовсім не пасував до мене.

Я не вважав себе особливим. Ніколи. Не мав тієї впевненості, сили чи харизми, яку очікуєш від обраного. Я завжди був десь посередині — у тіні сильніших, яскравіших, тих, кого помічають одразу. Але ця сила — вона все одно вибрала мене. І що найдивніше — вона вибрала нас усіх.

Нас, хто вже був пов'язаний дружбою, спільними жартами, прогулянками й тренуваннями, нескінченними кавами після занять і сварками через дурниці. Випадковість? Навряд. Магія рідко діє випадково. Вона завжди щось знає, завжди має план, навіть якщо ми його ще не бачимо.

Та я не хотів зараз розбиратись у цьому. Колись розберуся. Усе прийде з часом — і відповіді, і розуміння, і, можливо, відчуття гордості, яке мало би з’явитися, коли тебе обирають. А зараз у мене було дещо важливіше.

У школі вже панувала нічна тиша — рідкісна, майже священна. Вдень тут завжди стояв галас: хтось бігав коридорами, хтось сперечався в читальній залі, хтось намагався прорватися на заборонений поверх. А зараз, опівночі, коли навіть найзапекліші бешкетники нарешті засинали, будівля зітхала полегшено. Камінь і дерево відпочивали, сходи не скрипіли, а тьмяне світло чарівних ламп здавалося живим серцебиттям самої академії.

Крізь стіни долинало лише легке сопіння сусідів по кімнаті. Я безшумно підвівся, натягнув кофту й обережно зачинив двері за собою. Завжди можу сказати, що пішов тренуватися. Це було звично й навіть очікувано від мене. Але сьогодні мені не потрібен був Пітер поруч, з його нескінченними коментарями й вічним бажанням усе знати. Ні, сьогодні я мав іншу мету.

Я блукав знайомими коридорами, мов тінь. Минав вітражі, які вдень сяяли кольоровими відблисками, а тепер були темними й суворими. Кроки ледь чутно відбивалися від кам’яної підлоги, і я ловив себе на тому, що навіть дихаю тихіше, ніж зазвичай. Будівля вдень шуміла й жила своїм хаотичним життям, але вночі вона ставала зовсім іншою. Тоді можна було відчути її справжню сутність. Кам’яні стіни нашіптували щось старовинне, в повітрі віяло магією й спогадами.

На перехрестях коридорів блимали охоронні руни, наче очі, що пильнували за кожним кроком. Десь далеко цокнув годинник у головній залі. Я відчував, як із кожним кроком моє серце б’ється швидше, ніби я робив щось заборонене. І в якомусь сенсі так воно й було: наші нічні зустрічі — це маленька таємниця, про яку не знали навіть найближчі друзі.

І от — я зупинився перед старими дверима. Комірчина. Маленька, непримітна, замкнена зсередини. Для інших — звичайне сховище для старого мотлоху, зламаних тренувальних манекенів і книжок, які вже ніхто не читає. Для нас — місце, де час зупинявся. Наше сховище.

Я обережно постукав. Двері ледь чутно відчинилися, і мене одразу ж затягнуло всередину. Замок клацнув, і наступна мить зупинила час. Її губи торкнулися моїх — палко, голодно, щиро. Всі ті тижні, що ми були порізно, розчинилися в одному дотику. Я забув усе — і про ковен, і про тренування, і навіть про те, хто я.

Лиш вона, лиш цей дотик, лиш її тепло. Я знову вдихнув знайомий аромат її волосся — щось між вишнею і м’ятою, запах літа, коли ще не було тягаря обов’язків. І дозволив собі просто бути поруч. Уперше за багато днів я відчув себе живим.

— Я скучила, — прошепотіла вона, усміхаючись і проводячи пальцями по моїй щоці. Її шкіра була теплою, ніжною, а рухи — такими впевненими, ніби вона знала, що має повне право на цей дотик. — Без тебе канікули тягнулися вічність.

Я усміхнувся у відповідь, стиха торкнувшись її руки. І це було правдою. Без неї дні здавалися одноманітними, порожніми. Хоч у нас і не було тієї пристрасті, що спалює все довкола, та мені не вистачало цієї дівчини та її дотиків, її слів, навіть її мовчання.

— Я теж скучив, Кімі, — тихо відповів я.

Її очі виблискували — теплими відтінками бурштину. У цих очах завжди було щось заспокійливе. Я раптом згадав, як усе почалося. Несподівано, як спалах.

На останньому місяці навчання — між завданнями, магічними дуелями та невизначеністю майбутнього. Ми обидва тоді були виснажені, але саме тоді, коли здавалося, що світ розвалюється, вона раптом узяла мене за руку. Простий жест, але він змінив усе.

Ми не афішували цього. Навіть наші друзі не знали. Можливо, я просто боявся — що це ненадовго, що це щось крихке, яке не витримає чужих поглядів. Та й узагалі, що люди скажуть? Я ж завжди був «серйозним», «відповідальним». А Кімі... Кімі була тією, хто ламав усі правила. Але зараз, дивлячись на неї, я відчував, що все правильно.

— Ти такий серйозний, — усміхнулась вона знову, піднімаючи брови. — Щось сталося?

Я зітхнув. Важко було пояснити все те, що відбувалось в моїй голові. Тиск очікувань, тягар нової ролі, невідоме майбутнє. Я і сам інколи не розумів, що зі мною. Та й навряд чи зараз хотілось говорити про це саме з нею.

— Просто світ змінився, — врешті сказав я. – А з ним і ми.

Кімі кивнула, стиха притискаючись до мене. Її тепле тіло відганяло холод нічного каменю, і я відчував, що, можливо, вона й справді розуміє більше, ніж показує. Або ж просто хотіла підтримати мене по-своєму.

— То нехай хоча б ця маленька комірчина залишиться незмінною, — прошепотіла вона, торкаючись мого плеча. — Хоча б тут ми можемо бути просто собою.

Її слова відлунали в мені. Бо справді — за дверима нас чекали виклики, відповідальність, чужі очікування. Там ми були воїнами, учнями, представниками ковену. Але тут... Тут ми могли залишатися просто Кімі й я.

І я погодився. Тому що тут, у цьому тісному затишному сховку, де світ завмирав, ми могли забути про магію, ковени, майбутнє й бути просто... разом.