Глава 5

Під керівництвом Анни ми почали тренувати нашу магію. Спершу все йшло надзвичайно складно: кожна спроба завершувалася тим, що закляття розліталися на шматки або виходили зовсім не такими, як мало бути. Наша сила була занадто велика, наче ми намагалися втримати цілу бурю в долонях.

Кожен рух, кожне слово заклинання могло обернутися вибухом, і це лякало. Декілька разів навіть довелося накладати спеціальне обмежувальне закляття, яке стримувало наш дар, наче міцні кайдани, що не дозволяли магії вирватися назовні й знищити все навколо. Лише завдяки цьому ми могли відпрацьовувати бодай найпростіші прийоми.

Та навіть у стриманому вигляді ця сила була важкою. Простенькі заклинання займали багато енергії, і кожен із нас падав від утоми вже через годину тренувань. Часом ми навіть не могли підняти рук, настільки виснажувала нас магія.

Проте ми вперто поверталися щодня, розуміючи, що це лише початок. Ми мали навчитися контролювати цю силу, перш ніж вона почне контролювати нас. Інакше ковен розсиплеться ще до того, як встигне стати єдиним цілим.

І все ж деякі моменти навчання були особливими. Бувало, ми сміялися, коли хтось випадково змушував свічки заспівати чи підлога починала дрижати від зайвої емоції. Але за сміхом завжди приходив страх: що буде, коли наші сили справді зійдуться в один вузол? Чи не знищимо ми самих себе?

Згодом Анна повідомила, що мені потрібно буде тренуватися ще й окремо від інших. Я мала розвивати не лише власні здібності, а й те, що вона називала «лідерськими якостями». Вона пояснювала, що ковен завжди орієнтується на свою очільницю, і якщо я розгублюся чи злякаюся, то й усі інші не зможуть втримати рівновагу. У цих словах була логіка, але я не відчувала себе гідною такої ролі.

Занадто просто про це сказати. Насправді я й досі сумнівалася у своїх силах. Я не бачила в собі тієї внутрішньої стійкості, що притаманна лідерам. Еліна зі своєю холодною впевненістю чи Паша зі своєю невичерпною вірою у все довкола — вони виглядали б значно переконливішими на моєму місці. Але точно не я.

Мені здавалося, що вся ця історія з ковеном помилилася адресою. Начебто хтось у вищих силах невдало натиснув на кнопку й переплутав імена. І все ж я йшла на свій перший окремий урок. Пообіцяла ж бути там, і відступати було пізно.

— МурррАська, не хвилюйся, — Васька мирно сидів на моїх руках, наче відчуваючи мій неспокій. Його хвіст обережно бив мене по зап’ястку, ніби в такт моєму серцю. — В тебе обов’язково все вийде. Ти зможеш повести за собою ковен.

— Щось я дуже сумніваюся в цьому, — чесно зізналася я, дивлячись у підлогу.

— Ти не можеш відмовитися, — кіт спокійно примружив свої очі-бурштини. — Адже було обрррано саме тебе. Ти пррросто в себе зовсім не віррриш.

Його слова болісно різали по живому. Адже я це прекрасно розуміла. З одного боку, мені наче варто було радіти: не кожному випадає шанс стати очільником цілого ковену, отримати доступ до неймовірної сили. Та з іншого… Як може людина, яка лише рік тому дізналася про існування магії, стати справжнім лідером? Це виглядало абсурдно. І саме з цими думками я підійшла до кабінету Анни.

Вона наполягала, що перше заняття відбудеться саме тут. Стара аудиторія, заставлена книжками та свічниками, пахла воском і висушеними травами. В повітрі відчувалася особлива тиша, яка завжди панувала там, де багато років накопичувалася магія. Стіни були обвішані гобеленами з візерунками, що зображали сцени з давніх битв чаклунів. У вікні блимало холодне світло, наче саме сонце не хотіло зазирати сюди надто часто.

Можливо, навіть краще, що урок буде саме в цьому місці. Тут я відчувала, що все справжнє. Що це не гра. Обережно постукавши, я увійшла всередину. Жінка сиділа за масивним дерев’яним столом, переглядаючи старий рукопис. Папір жовтів від часу, а чорнило подекуди розтікалося, та Анна вдумливо ковзала пальцем рядками, наче звіряла з пам’яттю. Коли вона підняла на мене погляд, у її очах спалахнуло щось тепле. Анна посміхнулася.

— Ася, я рада, що ти таки прийшла, — сказала вона.

— А в неї ж не було іншого виборрру, — пробурмотів замість мене кіт, зручно вмощуючись на столі й облизуючи лапку.

Я присіла на стілець поруч, чекаючи, що буде далі. Насправді останнім часом я відчувала себе спокійніше поруч із Анною. Хоча вона й була моєю бабусею, справжніх родинних стосунків між нами поки не виникло. Між нами лежали роки мовчання і втрат. Але, можливо, час поступово зможе зшити цю розірвану тканину.

Васька дивився на неї з якимось сумом, і я помітила, що Анна теж затримала на ньому погляд. Здавалося, вона намагалася розгледіти в ньому щось більше, ніж просто кота. Мені навіть здалося, що вона хоче щось запитати, але промовчала.

— Ася, — заговорила вона після короткої паузи. — Ти маєш усвідомити: тепер ти відповідаєш не лише за себе. У твоєму ковені одинадцять інших відьом і відьмаків. І ти мусиш бути тією, хто триматиме все це коло разом. Це неймовірно важко, я знаю. Не певна, чи одразу вони тебе приймуть. Але ти повинна стати справжнім лідером, готовим на все заради свого ковену, - вона видихнула й на мить заплющила очі, наче збираючись із силами. — Якщо чесно, я шкодую, що ви з Пашею отримали цю силу, — додала вона тихо.

— Чому? – я здригнулась від її слів.

В її очах блиснув біль, який неможливо було приховати. І десь в глибині душі я її прекрасно розуміла. Але все ж хотілось почути більше саме від неї.

— Це занадто небезпечно. Вам доведеться ризикувати життям постійно. І особливо тобі, — її голос тремтів, і я побачила, як у куточках очей з’явилися сльози. — Я вже втратила сина. Я не хочу втратити й вас.

Моє серце стиснулося так, що я ледь не заплакала разом із нею. Я навіть не могла уявити, що вона відчувала, коли втратила свого єдиного сина. Скільки ночей вона плакала в тиші? Скільки разів прокидалася від жаху? А тепер, після стількох років розлуки, вона знайшла онуків — і одразу ж боїться втратити їх. Це було занадто жорстоко.

Вася підійшов ближче до неї, обережно торкнувшись лапою її руки. Анна легенько посміхнулася крізь сльози й почухала його за вушком. Він тихо замуркотів, наче підтверджуючи, що розуміє її біль. А я мовчала, намагаючись зібрати себе докупи.