Глава 3

Анна нічого не розповідала про ковен, наполягаючи, що я все дізнаюся вже в Школі. Вона запевняла: там усе стане зрозуміло, адже саме вчителі мали дати потрібні пояснення. Та від цього легше не ставало. Ми й досі не знали, скільки відьом увійде в мій ковен і що саме нас чекає.

Я кілька разів намагалася знайти щось в інтернеті, але справжньої інформації там було обмаль. Люди придумували байки, створювали цілі форуми, обговорюючи «таємні ордени» й «криваві ритуали», проте все це здавалося лише грою уяви. Справжня магія ніколи не була схожа на їхні фантазії.

Я дивилася на екрани сайтів, на старі скани книжок, де відьми уявлялися то демонами, то майже богинями, та все це мало спільного з тим, що я бачила й відчувала сама. Усі уявлення простих людей про відьом закінчувалися там, де починалася реальність.

Єдине, що повторювалося в різних легендах, — ковен це завжди об’єднання. Разом вони мали силу, яка перевищувала індивідуальні можливості кожної відьми. Але там, де йшлося про добровільне з’єднання, у нашому випадку було щось інше. Здавалося, нас обрали якісь давні сили, які не питали згоди.

Ми мали вирушати разом з Анною, адже цього року вона починала викладати в нашій Школі. Але перш ніж вирушити, перед нами стояло ще чимало справ. У голові крутилися десятки запитань, а відповідей не було. І від цього я відчувала дивне напруження: другий рік навчання мав би бути зрозумілішим, спокійнішим. Я мала повернутися до знайомих стін, друзів, відчуття стабільності. Але після того, що трапилося торік, після того, як я допомогла врятувати Школу, розраховувати на «звичайність» було марно.

— МурррАська, досить тобі вже себе заганяти, — промуркотів Васька, вмостившись на підвіконні. Його хвіст ліниво бився по дереву, наче він зовсім не переймався нашими проблемами. Очі звузилися в хитрі щілини, і він виглядав так, ніби розумів більше, ніж казав уголос. — Так, теперрр у тебе буде ковен. Це ж чудово.

— А з чого ти взагалі взяв, що я маю стати головною? — я не втрималася й поглянула на нього.

— Ти пррроявила силу перрршою, — спокійно пояснив кіт, ліниво позіхаючи. Його зуби блиснули в півтемряві. — І згодом у тебе з’явилася мітка. Точно така ж має бути й в інших. Тому тобі тррреба якомога скоррріше відпррравитися в Школу. Там усе стане зрррозуміло. Головне, мене не забудь.

— Дуже смішно, — фиркнула я, але його слова лишили неприємний осад.

Васька ніколи не говорив просто так. Якщо він був упевнений, що я стану головною в ковені, значить, щось у цьому було. Але я не хотіла про це думати. У голові й так панував хаос, і додавати до нього ще й страх відповідальності зовсім не хотілося.

Зібравши речі, я попрямувала до вітальні. Мама, як завжди, міцно обійняла мене й побажала залишатися сильною. Її очі світилися теплом, але десь глибоко в них ховалася тривога. Вона знала: цей рік буде для мене непростим. І я це теж відчувала.

Цього разу ми попрощались дуже швидко з мамою, хоча вона і не хотіла нас ще довго відпускати. Але згодом ми вже знову були в стінах Школи відьом. Не дивлячись ні на що, я дуже скучила за цим всім. І навіть небезпеки вже були не настільки страшними.

До кімнати я прибула раніше за своїх сусідок. Коридори ще здавалися напівпорожніми, хоча всюди вже стояв запах свіжої крейди, пилку від магічних рослин та металевого присмаку, який завжди супроводжував місця, насичені чарами. Стіни виблискували символами, а вікна відкидали дивні тіні. Я вдихнула це знайоме повітря й відчула, як десь у глибині серця прокидається щось, чого не вистачало все літо: відчуття дому.

Час до вечора тягнувся нескінченно. Анна сказала, що ми маємо зібратися всі разом і побачити інших відьом з мого ковену. Думка про це не давала спокою. Хто вони? Скільки нас? Легенди говорили, що ковени складаються з шести, дев’яти або дванадцяти відьом. Чим більший ковен, тим сильніший. Поки що я знала лише про себе та Пашу. Але це було явно не все.

Я вже майже розклала речі, коли двері відчинилися й на порозі з’явилася Кіміко. Вона мала вигляд виснаженої: бліде обличчя, кола під очима, одягнута в просту кофту та джинси. Це було зовсім не схоже на неї — завжди доглянуту, яскраву, впевнену.

— Ася! — вона посміхнулася й одразу кинулася мене обіймати. — Я так скучила.

— А пррро мене навіть не каже, — невдоволено фиркнув Васька, зістрибнувши з ліжка. Його вуха насторожено сіпнулися, та в очах світилася справжня радість.

— Мені не вистачало твого буркотіння, — всміхнулася Кіміко й легенько погладила кота.

Я уважно вдивилася в неї, помітивши, що її руки ледь тремтіли. Це було зовсім не схоже на мою подругу. Вона весь час весела. А тим паче мала би після довгих канікул не замовкати, ділячись враженнями.

— Що з тобою? – запитала я. – Ти якась дуже втомлена.

Подруга зітхнула й сіла на край ліжка. Її голос тремтів, але вона намагалася говорити рівно. Я вже справді почала хвилюватись за неї.

— Я сама не розумію. Канікули ніби пройшли добре, але кілька тижнів тому почалося щось дивне. Спершу снилися дивні сни: я бачила коло з вогню, в якому стояли тіні, - сказала Кімі. – Вони кликали мене, промовляли щось незнайомою мовою. Потім я відчувала, ніби мене хтось шукає, простягає руки крізь сон і намагається доторкнутися. А потім… — вона закотила рукав кофти.

На її руці світилася та сама мітка. Дві переплетені літери «А». Вони тремтіли світлом, яке нагадувало пульс. Я застигла, а тоді повільно простягнула руку, показуючи свою. Кіміко широко розплющила очі.

— Значить, я не зійшла з розуму, - вона навіть посміхнулась. – І це не прокляття…

— Ти не одна, — тихо сказала я. — Ми в одному ковені.

Ми сиділи поруч, і я відчувала, як між нами пробігла невидима нитка. Ледь відчутний поштовх, ніби наші мітки відгукувалися одна на одну. І в ту ж мить двері знову відчинилися. На порозі стояла Еліна. Вона виглядала зосередженою, її очі блищали якимось дивним світлом. Вона повільно зайшла в кімнату.

— Я знала, що ви тут, - сказала дівчина. – У мене… така сама мітка.