Глава 2

Анна залишилася в нас на деякий час. Це нікого особливо не дивувало — все одно скоро мало початися навчання, і я вже готувалася до другого року в Школі Відьом. Дивно було навіть усвідомлювати, що я більше не першокурсниця: минуло всього кілька місяців, а відчуття наче ціле життя.

Попереду чекали друзі, викладачі, нові відкриття, і з кожним днем усе більше вірилося в те, що я справді належу цьому світові. Колись я думала, що навчатимусь в медичному університеті, адже іншого шляху ніби й не існувало. Але тепер, коли магія увірвалася в моє життя, я розуміла, що ніколи не змогла б бути там щасливою. Я завжди почувалася чужою серед «звичайних» людей, і лише тепер дізналася чому.

Останні тижні ми проводили багато часу разом. Атмосфера в домі змінилася: він ніби наповнився новим теплом і спогадами, які раніше були для мене лише уривками з маминих слів. Анна розповідала про тата — її сина. Про його дитинство, витівки, перші прояви магії, про те, як вона сварила його за непослух і водночас обожнювала до нестями. У її голосі бриніли ніжність і сум, адже тепер усі ці історії були не просто згадками, а єдиною можливістю знову відчути його поруч.

Мама ж не втрималася від коментаря, що й зі мною, можливо, станеться так само: колись я теж подорослішаю, стану серйознішою, і не завжди буду доводити її до відчаю своїми витівками. Я лише всміхнулася у відповідь. Мені важко було уявити себе «тихою і слухняною». Я така, яка є, і мінятися не збиралася.

З Анною було легко. Вона не тільки розповідала історії, а й навчала мене, хоч я й не завжди це помічала. У кожному її слові, у кожному погляді крилося щось глибше, ніж проста турбота. Вона ніби вела мене крізь невидимі двері, за якими розкривався новий світ.

Коли вона брала в руки трави й тихо бурмотіла стародавні заклинання, я відчувала, як повітря в кімнаті змінюється, як воно стає густішим, наче наповненим блискучим пилом. Паша жартував, що в бабусі очі світяться, коли вона творить магію, і я ловила себе на думці, що він має рацію.

Одного літнього вечора ми сиділи на ганку, пили чай. Повітря пахло м’ятою й нічними квітами, десь неподалік тріскотіли цвіркуни. Теплий вітер ледь ворушив волосся, і я відчувала, як цей вечір ніби застиг у часі. Анна виглядала спокійною й навіть щасливою, хоча в її очах час від часу промайнювала тінь болю. Вона подивилася на мене й Пашу, посміхнулася й сказала:

— Знаєш, Ася дуже здібна учениця, а Павло взагалі гордість нашої школи. Ти можеш пишатися своїми дітьми, Олено. От тільки, — вона перевела погляд на мене. — Не завадило б більше практики влітку. У Асі досить сильна магія, і важливо навчитися керувати нею.

Мені хотілося пишатися цими словами, але водночас я відчувала тягар відповідальності. Відьма — це не просто гарний титул, це небезпека, боротьба, вибір, який може змінити все.

— Ви сказали, що я ковенна відьма, — обережно промовила я. — Що мені тепер з цим робити?

Мама випередила Анну. Вона відклала чашку й уважно подивилася мені в очі. Ці жінки так легко знову знайшли спільну мову після стількох років.

— Потрібно чекати, — сказала вона так спокійно, що це мене ще більше розгубило. — Не дивись на мене так. Я теж відьма і навчалася в Школі. Нам розповідали про таких, як ти. Є відьми-одиначки, є ті, що тримаються родових традицій, а є ті, чия сила проявляється лише у зв’язку з іншими. Ковенні відьми завжди особливі.

Її голос був твердим, але я відчувала: вона приховує щось ще. Щось, про що не хоче говорити вголос. У її погляді промайнула тінь страху, яку вона поспіхом сховала за рівним виразом обличчя. Я вже відкрила рота, щоб перепитати, коли раптом Паша, який мовчки слухав розмову, скрикнув і впав на коліна. Його обличчя перекосилося від болю, він судомно схопився за праву руку.

— Пашо! — ми з Анною одночасно підлетіли до нього.

Він дивився на нас широко розкритими очима, ніби не впізнавав. Його дихання було уривчастим, груди ходили ходором. Я вперше бачила брата таким.

— Рука… — прошепотів він крізь зуби. — Вона горить…

Я хотіла допомогти, але в наступну мить відчула те саме. Спершу це був легкий жар, який швидко перетворився на нестерпний вогонь. Здавалося, що мої кістки розжарюються зсередини, що шкіра от-от розірветься. Я скрикнула й згорнулася клубком, притискаючи руку до грудей. Кожна клітинка тіла пульсувала болем, світ потемнів перед очима.

Я відчувала, як мама обіймає мене, її голос намагається перекрити мій крик, але слова губилися в хаосі. Анна теж щось промовляла, її голос був глухим, але вібрація її сили накочувала хвилями, немов море під час шторму.

Світ засвітився золотим і срібним світлом. Я змусила себе підняти очі й побачила, що рука Пашки світиться блакитним сяйвом, ніби вогнем, який не палить. А потім я побачила свою руку — і здригнулася. На шкірі розгорялося яскраво-золоте світло, таке сліпуче, що важко було дивитися. Воно пульсувало в такт моєму серцю, ніби відгукувалося на кожен подих.

І так само раптово, як почалося, усе стихло. Ми лежали на підлозі ганку, знесилені, задихані, наче після важкої битви. Мені здавалося, що легені не слухаються, а тіло стало важким, як камінь. Пташиний спів у саду звучав нереально гучно, ніби світ на мить забув, що з нами відбувалося щойно.

На руці Паші тепер темніло чітке клеймо: дві букви «А», переплетені між собою. На моїй руці було те саме, тільки знак світився золотистим відливом, немов відбитий сонцем. Шкіра навколо ще пульсувала болем, але сам символ виглядав спокійним, ніби він завжди там був і лише чекав свого часу. Ми мовчали кілька секунд, не в змозі навіть поворухнутися. Потім Паша, ще тремтячи, простягнув руку вперед і прошепотів.

— Що це… взагалі таке? – він був неабияк здивований.

Його голос зірвався, і я відчула, що він ледь не плаче. Я ніколи не бачила брата таким беззахисним. Анна дивилася на нас із виразом, у якому змішалися здивування й… тривога. Вона наче чекала цього, але не так скоро. Її руки тремтіли, коли вона повільно наблизилася до нас.