Еліна

Я ледве допленталась до своєї кімнати, зняла спортивну куртку й кинула її на стілець. Сьогоднішнє тренування було надто виснажливим, і я відчувала, як тіло пульсує втомою. Кожен м’яз, кожна жила нагадувала про себе важкістю, а долоні були стертими до червоних плям від безкінечних випадів і ударів.

Плечі горіли вогнем, спина нила, а коліна відчувалися так, ніби хтось бив по них молотком щоразу, коли я робила крок. У голові пульсувало тягуче запаморочення, ніби весь світ хитався разом зі мною, а думки ледь ворушилися, наче тіні на дні глибокої ріки.

Я сіла на край ліжка й провела руками по обличчю, намагаючись хоч трохи освіжитись. Холод долонь трохи повернув до тями, але все одно здавалося, ніби тіло розпадається на шматки. Я відчувала, як із кожним видихом із мене виходить сила, залишаючи лише оболонку, яка тримається з останніх сил.

У мене нарешті з’явився вільний вечір, і я могла зайнятися тим, що люблю найбільше — музикою. Більшість людей знали мене лише як войовничу доньку видатного мага, яка вправно володіє бойовим мистецтвом, ніколи не здається й завжди виконує накази. Але ніхто не здогадувався, що справжній вогонь у мені розпалює саме музика.

Я зручно вмостилася біля вікна, де завжди стояв невеликий столик із купою розкиданих нот і стосом старих плівок. Тут завжди панував творчий безлад — олівці, обривки паперу з нерозбірливими акордними послідовностями, кілька фотографій із бабусею, де вона сміється, тримаючи мене на руках. Я схопила свою гітару, гладку й теплу, наче вона зрослася з моїм тілом, і увімкнула навушники. Світ одразу затих, відгородившись звукоізоляційним заклинанням, яке ще колись наклала бабуся. Вона знала: я повинна мати куточок, де зможу залишатися собою.

Саме бабуся подарувала мені першу гітару. Саме вона вчила, що музика — це не примха, а голос душі, який неможливо змусити мовчати. У дитинстві я часто грала для неї, сидячи на ґанку, а вона тихо підспівувала, заколисуючи мене своїм м’яким голосом.

Тоді світ здавався простим і зрозумілим: я — з гітарою, вона — поруч, і ніщо більше не мало значення. Пам’ятаю, як вона сміялася, коли батько сердито бурчав, що «з таких розваг не буде жодної користі». Для нього музика завжди була зайвою, непотрібною, безглуздою тратою часу. Для мене ж вона була порятунком.

Бабуся пішла шість років тому, але я все ще чула її поруч. Її присутність жила у кожній ноті, у кожному акорді, у самому запаху старої деревини гітари. Коли я торкалася струн, мені здавалося, що її долоня накриває мою, спрямовуючи й підтримуючи. І навіть тато, хоч і намагався нав’язати мені свій шлях, ніколи не наважився відібрати в мене цю частину мого світу.

Я заграла улюблену мелодію — легку, трохи сумну, мов осінній дощ, що стікає по шибках, лишаючи прозорі доріжки. І відчула, як поступово розчиняюся в звуках. Кожен акорд знімав втому, витягував із мене біль і напругу, повертав відчуття, ніби я жива. У такі миті я була справжньою — без масок, без ролей, без батькових очікувань і вимог.

Якби можна було, я би покинула все й стала музикантом. Подорожувала б, грала б на вулицях, у маленьких клубах, записувала власні пісні, збирала навколо себе чужих людей, які ставали б рідними через музику. Але реальність була іншою. Я мала обов’язки. Я — воїн. Маг. Спадкоємиця. Тож хай поки що музика залишиться лише втечею.

Я торкнулася ще однієї струни — і в ту ж мить різкий, гострий біль пронизав мою праву руку. Мене зігнуло навпіл, пальці зісковзнули з гітари.

Я скрикнула, не встигнувши стриматися, й упала на підлогу, зачепивши стілець. Ноти розсипалися навколо, аркуші закружляли в повітрі, мов злякані птахи, перш ніж розсипатися на підлозі білим хаосом. У вухах усе ще лунав звук музики, але він звучав дивно глухо, ніби з іншого світу, ніби крізь товсту стіну.

Біль був нестерпним — гарячий, пекельний, як розпечене залізо, що проникало крізь шкіру й м’язи. Я стиснула зуби так сильно, що ледь не відчула, як тріщать щелепи. Тіло тремтіло від судом, серце билося скажено, як загнане у пастку звірятко, що б’ється об клітку. Це не міг бути звичайний спазм чи перевтома. І точно не якась перевірка батька — він мав інші методи, холодні й жорсткі, але не такі. Тут було щось зовсім інше.

І тоді — раптова тиша. Біль зник так само неочікувано, як і з’явився. Я лежала на підлозі, важко дихаючи, відчуваючи, як піт стікає по скронях і хребту. Ковток повітря здавався гострим, мов ніж. Я повільно підняла руку — і мало не закричала знову.

На зап’ясті, мов випалене зсередини, чітко виднівся темний символ — переплетені дві літери «А». Вони світилися, пульсували, ніби жили власним життям. Шкіра навколо почервоніла, та знак виглядав незнищенним. Це не могло бути татуюванням чи випадковим шрамом. Це було щось більше. Щось, що прийшло з глибин, які я навіть не намагалася уявити.

Серце калатало, у голові калейдоскопом промайнули десятки думок — прокляття? клеймо? стародавній оберіг? Я не знала, але кожна клітина мого тіла шепотіла: світ змінився. І я вже не та, що була хвилину тому.

Раптове передчуття тривоги стиснуло груди. Наче десь поруч, зовсім поряд, хтось інший переживав те саме. Я кинулася в коридор, не думаючи ні про втому, ні про біль. Ноги самі несли мене вперед, і вже за мить я стояла перед дверима Лілиної кімнати.

Вона була відчинена. На підлозі, згорнувшись клубком, лежала Ліла. Її тіло здригалося від судом, крик розривав повітря, ніби її шматували невидимі леза. Очі були затуманені, а пальці судомно стискали ковдру, ніби це могла врятувати її від невидимого ворога. Я кинулася до неї, підхопила, обійняла, намагаючись утримати від неконтрольних ривків.

— Тихо... тихо, зараз усе мине, — прошепотіла я, пригортаючи її до грудей. Її волосся липло до мого обличчя, руки тремтіли, наче вона от-от розсиплеться на шматки.

— Не... не можу... — її голос був хриплим, зламаним. — Боляче...

— Я знаю, — відповіла я, притискаючи її ще міцніше. — Я відчула те саме. Але ти сильна. Потерпи трохи. Я з тобою.