Дрейк

— Давайте всі вип’ємо за Дрейка Фересконі, нашого друга, якому нарешті виповнилося вісімнадцять! — виголосив Венсель, піднімаючи келих із шампанським. Його голос злегка тремтів від емоцій, проте очі світилися веселим вогником. — Ось і ти нарешті виріс. А я ж пам’ятаю тебе зовсім малим, коли ти ще ледь дотягувався до столу й не міг вимовити слова «відьмак»!

— Та ну тебе, — відмахнувся я, хоча усмішка сама з’явилася на обличчі.

Справді, сьогодні був мій день. День, коли я переступив важливий рубіж — вісімнадцять років. Для когось це просто цифра, для інших — ще один привід зібрати друзів і напитися. Але для мене — момент, коли дитинство остаточно лишається позаду, а світ починає вимагати від тебе відповідальності.

Зранку мої батьки, як і належить у родині Фересконі, влаштували велике урочисте свято. Дім був повен гостей — гучних, розкішних, блискучих у своїй пихатості. Видатні відьми у дорогих сукнях, поважні чаклуни у старовинних мантіях, політики з прихованими чарами, представники старих магічних династій, що знали одне одного ще з дитинства. Повітря було густе від чар і показної ввічливості. Усе виглядало так, наче я став черговим елементом у їхньому нескінченному танці традицій, титулів і обов’язків.

Я поводився гідно, як мене навчали, відповідав на тости, слухав формальні привітання, ловив на собі зацікавлені чи й навіть хижі погляди. Але все це було не моїм. Наче я просто грав роль, до якої ніколи не підписувався. Справжнє святкування чекало ввечері — у нічному клубі, серед тих, кого я вважав справжніми друзями. Там, де не треба було вдягати маску.

Наше коло було трохи дивним. Більшість із них не потрапили до Школи Відьом. Хтось не мав достатнього магічного потенціалу, хтось не хотів пов’язувати життя з чарами, а хтось просто вибрав інший шлях. І все ж ми завжди трималися разом. Їхня дружба не залежала від мого прізвища, від того, хто мої батьки чи які можливості стояли за моєю спиною. З ними я міг бути просто Дрейком, а не «спадкоємцем Фересконі».

— Пропоную не сидіти на місці, а потанцювати! — усміхнувся Рафаель, моргнувши мені. Його голос був гучний, впевнений, завжди такий, що піднімав настрій. — Вісімнадцять років буває тільки раз у житті, друже. І цей вечір має залишитися в пам’яті!

— Хороша ідея, — відповів я, підхоплюючи келих і одним ковтком допиваючи напій.

Я поставив його на столик і разом із друзями рушив на танцпол. Світло миготіло різнокольоровими променями, музика гриміла, глухо відбиваючись у грудях. Усе навколо жило в ритмі нічного міста. Люди сміялися, рухалися, кричали слова пісень, наче хотіли перекричати саму музику. І в цій хаотичній гармонії я раптом відчув щось схоже на свободу.

До мене приєдналася Вікторія — енергійна, яскрава, з темними кучерями, які відсвічували у світлі прожекторів. Вона завжди танцювала так, ніби сцена — її стихія, і зараз теж рухалася впевнено, звабливо, ніби все це шоу належало їй. Я знав, що подобаюся їй. Вона ніколи цього особливо не приховувала: її погляди, дотики, усмішки говорили більше, ніж слова. І хоча вона була справді красивою, розумною й сильною, між нами не могло бути нічого.

А потім — усе обірвалося. Раптовий біль пройняв мою праву руку, різкий, пекучий, такий, що темрява попливла перед очима. Я відчув, як усі м’язи скувалися, немов тіло враз перетворилося на камінь. Серце шалено закалатало, а легені ніби відмовилися працювати. Я майже впав, але хтось встиг підхопити мене — це був Рафаель. Він зреагував блискавично, немов чекав чогось подібного.

— Ілюзія! — крикнув хтось із наших, і вже за секунду нас закрила хмара магічного туману.

Тепер від сторонніх очей було приховано все, що відбувалося всередині. Люди на танцполі продовжували танцювати, не помічаючи, як для нас реальність розкололася надвоє. Мене посадили за наш столик. Друзі зібралися навколо, їхні обличчя були напружені, очі — повні страху й тривоги. Вікторія схопила мене за плечі, але я майже не міг поворухнутися.

Рука горіла, немов її випалювали зсередини. Біль був настільки сильний, що я ледве стримував крик. У голові промайнула думка: прокляття? напад? ритуал? Я намагався знайти сенс у тому, що відбувається. І тоді я згадав: у деяких старовинних родах магія могла проявлятися у визначені моменти життя — наприклад, у день повноліття. У нашій родині теж ходили легенди про це.

Я хотів усміхнутися від цього здогаду, але не зміг. Біль не відпускав. Потім — стався спалах. Яскравий, сліпучий, мов удар блискавки. Я заплющив очі, та все одно бачив світло. І так раптово, як усе почалося, біль стих. Я важко дихав, відчуваючи, як кожен подих ріже груди зсередини. Друзі нахилилися ближче, я чув їхні голоси, але слова розчинялися в дзвоні у вухах.

На моїй руці залишилося щось. Чорне, чітке, мов тавро. Дві літери — «А», переплетені у складний візерунок. Вони були великими й виразними, ніби знак чи печатка. Я бачив, як вони пульсують, наче живі, віддаючи хвилями тепло й холод водночас. Це не було татуювання. Це було щось значно більше.

Я відчував у ньому магію. Сильну, стародавню, небезпечну. В ній не було випадковості. Це було послання, дар чи прокляття, яке чекало на мене всі ці роки.

— Дрейк… — прошепотіла Вікторія, торкаючись моєї руки, але тут же відсмикнула пальці, наче обпеклася. — Воно… живе.

Її голос тремтів, Рафаель і Венсель стояли мовчки, а я лише дивився на знак, розуміючи: цей день став поворотним не лише через мій вік. Щось змінилося назавжди.