Дрейк

- Давайте всі вип'ємо за Дрейка Фересконі, нашого друга, якому нарешті виповнилося вісімнадцять, - Венсель підняв келих з шампанським. - Ось і ти нарешті виріс. А я ж пам'ятаю тебе зовсім маленьким.                                                                                                                                                   

- Та ну тебе, - відмахнувся я. 

Так, сьогодні мій день народження, і я нарешті перетнув цю межу. Вдень батьки влаштували велике свято, як і заведено в родині Фересконі. Туди були запрошені видатні родини, могутні відьми та просто впливові люди. Хоча я і не дуже любив такі заходи, проте все ж поводив себе гідно. До того ж зранку ми вже встигли провести час усією родиною, а ввечері на мене чекала зустріч з моїми друзями в нічному клубі.                                                                                                                               

Великою проблемою того, що я вступив до Школи Відьом, стало те, що мені довелося покинути друзів. Так вже сталося, що серед них я був наймолодшим. Хтось закінчив Школу, а деякі навіть там не навчалися, адже мали слабкий дар чи просто обрали для себе інший шлях. Та мені завжди було комфортно в цій компанії.                                                                                                                            

- Пропоную не сидіти на місці, а потанцювати, - запропонував Рафаель, ще один мій друг. - Вісімнадцять років буває раз в житті.                                                                                                       

- Хороша ідея, - посміхнувся я. 

Поставивши келих на столик, я попрямував на танцпол разом з іншим. Вікторія, одна з моїх подруг, одразу ж прийнялася танцювати поруч. Я знав, що подобаюся їй, проте мене ця дівчина зовсім не цікавила. Вона була не у моєму смаці. І лише в Школі я зрозумів, які дівчата мені подобаються. Маленькі, милі та схожі на ельфів.                                                                                                            

Я посміхнувся, пригадавши це. Проте в наступну мить різкий біль оповив мою руку. Це було настільки нестерпно, що хотілося закричати, але я стримувався. Я майже впав на землю, однак Рафаель втримав мене, якимось чином так швидко опинившись поруч. Друзі використали магію ілюзії, аби ніхто нічого не помітив, та відтягнули мене за наших столик. На щастя тут нас ніхто не помітить.                                                                                                                                                       

Рука тим часом ніби горіла вогнем. Я відчував, що кожна клітинка мого тіла розривається на частинки. Що зі мною відбувається? Можливо це якась магія, що властива нашій родині й відкривається лише у вісімнадцять? Я би посміхнувся такому безглуздому припущенню, проте не в стані був навіть поворухнутися. За мить рука засвітилася, і біль лише посилився. Ніби щось випалювали на моїй шкірі.                                                                                                                             

І ось все закінчилося. Від болю не залишилося навіть сліду. Проте про цей момент дещо нагадувало. На моїй руці красувалися переплетені дві чорні букви "А". Це було схоже на татуювання, але я відчував, що це дещо інше...