Пітер

За навчальний рік у Школі Відьом я майже відвик від нескінченних дощів Лондона. У моєму рідному місті небо рідко було ясним — сіре, мокре, холодне, воно наче тиснуло згори, витискаючи з людини будь-яку надію на тепло. Кам’яні стіни будинків зберігали сирість, і навіть улітку вітер здавався крижаним. Тумани розстелялися над дахами, і здавалося, що місто взагалі не знає, що таке сонце. Та цього разу погода не мала жодного значення. Гуляти я все одно не збирався.

Та й навіщо? Друзів поруч не було — кожен з нас розлетівся по світу: хто додому, хто на тренування. Когось поглинули родові справи, а хтось вирішив утекти якомога далі від усього цього божевілля. Дехто, мабуть, навіть хотів забути, що існує магія, хоча втекти від неї було неможливо. А я залишився тут — удома, сам, з єдиною метою: бути готовим.

Чорний Чаклун набирав силу. Я відчував це в кожному подиху, в кожному рядку новин, у кожному тривожному сні. Вітер приносив тривогу, і навіть звичні звуки — кроки перехожих, скрип дверей, гуркіт поїздів — здавалися передвісниками бурі. Час спливав, невблаганно скорочуючи відстань між сьогоденням і неминучим зіткненням. Я лише сподівався, що звичайні люди цього навіть не помітять, що їх не втягне у вир, де магія й темрява переплітаються так, що не розбереш, де початок, а де кінець.

— Ти збираєшся просидіти тут усі канікули? — пролунав знайомий голос.

Я навіть не здригнувся. Еліс стояла в дверях і дивилася на мене зі схрещеними руками. Її постава видавала роздратування, але в погляді ховалася турбота. Вона, як завжди, бачила більше, ніж я хотів показати. З того самого дня народження, коли між нами щось змінилося, стосунки стали теплішими. Ми почали знаходити спільну мову: я менше уникав її, а вона менше злилася через мою замкнутість. Хоча залишалася все тією ж: надто голосною, впертою, з іскрою в очах, яка могла запалити весь світ.

— Мені не можна втрачати форму, — коротко відповів я, продовжуючи відпрацьовувати рухи з жезлом.

У кімнаті стояв тихий свист — повітря розрізав металевий обруч на кінці жезла, яким я виконував відпрацьовані рухи захисту. Кожен жест я робив так, ніби завтра доведеться використовувати його у справжньому бою. Бо я вірив: так воно й буде. М’язи нили від напруги, долоня вже вкрилася потом, але зупинитися я не міг.

— Та ти й так достатньо тренуєшся, — зітхнула вона, відкинувшись плечем об одвірок. — Пішли краще прогуляємося. Тут неподалік відкрили якесь круте місце. Мені нема з ким сходити. І навіть не думай відмовлятися — ми давно нікуди разом не вибиралися!

Я озирнувся й не зміг стримати усмішки. Для мене це було незвично, майже дивно, проте неймовірно приємно. Сестра виглядала так, ніби якщо я не погоджуся, то вона мене власноруч витягне звідси, попри всі мої тренування й протести.

— Ми взагалі ніколи нікуди разом не вибиралися, — пожартував я, намагаючись полегшити момент.

Еліс закотила очі, але посміхнулася у відповідь. Її посмішка була теплою, майже дитячою, тією, що змушувала серце трохи розтанути. Вона була права — за роки ми втратили стільки моментів. Ми росли в різних світах: я — у тіні, вона — серед світла. І тепер, коли між нами з’явився шанс, не хотілося його знову змарнувати. Я зітхнув і, зрештою, здався.

— Добре, дай мені хоча б перевдягнутися, — сказав я, відставивши жезл убік.

— Ура! — вигукнула вона так щиро, що її голос залунав у всьому будинку. — Я знала, що переконаю тебе!

Я тільки посміхнувся, дивлячись на неї. Така ще дитина… така безпосередня. Її радість була настільки справжньою, що навіть у темному будинку стало світліше. І саме в цю мить, коли я зробив крок до дверей, світ навколо раптово змінився.

Біль. Раптовий, різкий, пекучий, немов мене наскрізь пронизала блискавка. Він вдарив у праву руку, і я не втримався — зойк вирвався з грудей, коліна підкосилися, я впав, відчуваючи, як серце викидає із себе шалені удари. Повітря стало густим, важким, мов розпечений дим. Я зціпив зуби, але це не допомогло. У вухах загуло, світ звузився до червоних плям перед очима.

— Пітере?! Що з тобою?! — голос Еліс зірвався, у ньому тремтів відчай. Вона кинулася до мене, намагаючись мене підтримати, але я майже не чув її.

— Я… не знаю… — прошепотів я, силкуючись дихати.

Кожна клітина мого тіла палала, немов у мене влили вогонь. Час розтягнувся, сповільнився, перетворився на нескінченну мить. Я чув лише власне серце — гучне, нестерпне, таке, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Наче хтось невидимий намагався вирвати мене зсередини й витравити кожну краплю сили.

І тоді — світло. З руки вирвався сліпучий промінь, розрізав напівтемряву кімнати, змусивши Еліс відсахнутися. Я відвів погляд, засліплений спалахом, і лише за мить наважився подивитися.

На шкірі, де ще хвилину тому не було нічого, тепер чітко проступав знак. Дві літери «А», переплетені між собою у візерунок, що пульсував, мов живий. Символ був чорним, густим, ніби витавруваний розпеченим залізом. Але водночас у ньому відчувалася сила, не схожа на прокляття. Він ніби дихав, ледве помітно вібруючи разом із ритмом мого серця.

— Що це…? — голос мій був майже беззвучним.

Я тримався за руку, намагаючись збагнути, що відбувається. Еліс дивилася з жахом, але й з якоюсь дивною цікавістю. В її очах блиснула тривога, яку вона навіть не намагалася приховати. Вона простягнула руку, ніби хотіла торкнутися мого символу, але відсмикнула пальці, ніби відчувала, що він може обпекти й її.

Я сам не розумів. Це не було прокляттям — я відчував це нутром. Тут було щось інше: глибоке, древнє, первісне. Символ горів на шкірі, але не завдавав фізичного болю. Навпаки — біль відступив, поступившись відчуттю тяжкої ваги. Наче на мене поклали відповідальність, яка не мала кінця.

Від цього ставало моторошно. Я бачив сотні магічних знаків, вивчав десятки символів, але цей… він був іншим. У ньому була таємниця. У ньому було щось, що не підкорялося жодним законам, які ми знали. І вперше за довгий час — мені стало справді страшно.