Глава 1

- МурррАська, я тобі ніс відкушу, якщо ти заррраз не пррроснешься, — пробурчав Васька, влаштовуючись просто на моїй подушці.

Його вуса лоскотали мені щоку, а важкі лапи наполегливо тиснули на плече. Він завжди вмів знайти найефективніший спосіб витягнути мене зі сну, навіть тоді, коли я була впертою, наче камінь.

Було велике бажання просто скинути його з ліжка чи використати свою магію, однак кіт теж був не таким простим. Я занадто добре пам’ятала, як минулого разу він мало не виконав свою погрозу: тоді його зуби цілком серйозно цапнули мене за палець, і рана ще кілька днів боліла. Васька був пухнастим і на перший погляд милим, але насправді — справжній хижак, у якого гумор межував із загрозою. Він ніколи не жартував просто так. І в цьому крилася його особлива сила — він завжди змушував мене діяти. Довелося послухатися й відкрити очі.

Я була вдома, у своїй кімнаті. Стіни знайомого простору виглядали водночас затишними й чужими: після всього, що сталося в Школі, після битви, після крові та страху, вони вже не здавалися такими безпечними, як колись. Дитячі плакати, книжки на полицях, м’яка ковдра — усе це нагадувало про просте життя, яке вже неможливо було повернути. Минув уже цілий місяць канікул, а я так і не отямилася від того, що довелося пережити.

Я тільки встигла звикнути до того, що магія існує, що вона є в мені, що світ не такий простий, яким здавався. Що за фасадом буденного приховані інші сили, інші правила, інші небезпеки. Я навчилася розрізняти шепіт чар у повітрі, відчувати вібрації сили в самому серці світу. І водночас — я втратила спокій. Бо з кожним новим знанням приходила нова відповідальність. І новий страх. А тут уже нові сюрпризи — і, певно, нові небезпеки.

— Сьогодні пррриїде Анна, тобі потрррібно підготуватися, — продовжив Васька, зістрибнувши з подушки й граційно приземлившись на підлогу. Його хвіст нервово сіпався, немов він сам був не в захваті від цієї новини. — Твоя мама вже на нерррвах, а брррат не впорррається з цим.

— Та зараз я до них спущуся, — відповіла я, позіхаючи й потираючи очі. — Взагалі вийди, мені перевдягнутися треба.

— Які ми скррромні, — фиркнув кіт, але, хоч як це дивно, послухався. Його лапи майже безшумно ковзнули по підлозі, й він випарувався з кімнати.

Я видихнула з полегшенням. Взагалі, я вже звикла до його присутності — до його буркотіння, до його кпинів, до того, як він завжди знав, що сказати у найневідповідніший момент. Особливо після того, як минулого року він постійно мене захищав.

Не одразу, та я пригадала, що в день битви він теж був поруч. Напевно, я навіть не помітила його серед усього хаосу — адже небезпека тоді захопила усі мої думки, і я бачила лише ворогів, іскри магії, кров на камінні. Та він там був, завжди неподалік. І завдяки цьому я вижила.

Але саме це й тривожило: якщо тоді ми змогли дати відсіч Чорному Чаклуну, то наступного разу він, без сумніву, прийде більш підготовленим. Тіні його магії й досі відлунювали в моїх снах, і я знала, що спокій — це лише пауза перед новим ударом.

Я швидко перевдягнулася, зав’язала волосся й привела себе до ладу у ванній кімнаті, намагаючись змити з себе рештки нічних жахів. Холодна вода трохи освіжила, повернула бодай видимість нормальності. Лише тоді я попрямувала донизу, де мама й Паша вже крутилися з ранку.

Мама, як завжди, бігала з вітальні на кухню, перевіряючи останні приготування. У неї було таке обличчя, наче від результату цього дня залежала доля всього світу. Паша намагався її заспокоїти, але марно: він лише отримував нові завдання — то винести сміття, то перевірити серветки, то переставити квіти у вазі. Його невдоволення зростало, але він мовчав. Бо знав: для мами це було важливо.

А Вася сидів на шафі й уважно спостерігав за всім, мов генерал, який оцінює готовність армії перед вирішальною битвою. Його очі блищали, вуха ворушилися, і здавалося, що він зараз складе план бою — тільки цього разу не проти чаклуна, а проти пилу й неідеально поставлених стільців.

Інколи я почала помічати, що він якось дивно дивиться на маму. В його зелених очах іноді з’являлося щось людське, щось надто розумне для звичайного кота. Мене це бентежило, але я намагалася не замислюватися. Зрештою, те, що кіт вміє розмовляти, ходить на задніх лапах і поводить себе як людина, вже й так було не нормально.

— Що відбувається? — не зрозуміла я, озираючись на цю дивну метушню.

— Мама готується до приїзду Анни, — зітхнув брат, потираючи потилицю. Видно було, що йому вже набридло це все.

— Все має бути ідеально прибрано, — повторювала мама, ходячи колами. — Вона завжди казала, що я буду поганою господинею. Ми з нею не бачилися стільки років. Все має бути правильно.

Це викликало в мене посмішку. Вона справді хвилювалася, що про неї подумає Анна Чорнотій — та сама, яка колись була її найближчою подругою, а потім перетворилася на ворога, майже чужинку. Думаю, насправді вона теж хотіла налагодити стосунки, просто не знала як.

Я допомогла їй із приготуваннями: розклала страви, протерла столи, поправила квіти. Хоча серце билося швидше від самої думки про зустріч. Для мене Анна була майже легендою — суворою, сильною, небезпечною й водночас рідною.

Рівно в назначену годину в двері постукали. Тиша в будинку стала такою густою, що навіть годинник на стіні здавалося, зупинився. Мама ковтнула повітря, випрямилася, і я вперше за довгий час побачила в її очах страх. Не за нас, не за життя, а за те, чи зможе вона зробити цей крок у минуле й у майбутнє водночас.

Звичайно, це була Анна. Вона увійшла впевнено, майже гордо, але в її погляді було щось невловиме — тривога чи, може, надія. Жінка одразу ж обійняла мене та Пашку. Її обійми були теплими, сильними, хоч і трохи незграбними, ніби вона давно розучилася це робити. Маю визнати, що нам було трохи незвично, адже ми лише почали налагоджувати стосунки. Бабусею я поки навряд чи її назву, але, можливо, колись… з часом.

Анна ж підійшла до мами, уважно вдивляючись у її обличчя. Кілька секунд вони просто стояли, мовчки дивлячись одна на одну. У цій тиші було стільки спогадів, стільки болю й недомовленості, що мені хотілося відвернутися. А потім — вони обійнялися. Я бачила сльози в очах обох жінок.