Розділ ІІ

Містер Мартінез сидів у своєму кабінеті, заглибившись у древні фоліанти, що вкривали масивний дубовий стіл. Крізь високе вікно пробивалося вечірнє світло, яке розсипалося золотавим пилом у повітрі, підсвічувало кожну порошинку, кожну зморшку на старих книгах. Схоже було, ніби саме повітря вбирало в себе тишу й пам’ять століть.

На полицях, що тягнулися від підлоги до стелі, мовчазно стояли сотні томів — стародавні закляття, хроніки війн, трактати про природу магії, записи колишніх ректорів. Деякі палітурки вкривали тріщини, інші були перев’язані ремінцями чи прошиті грубою ниткою, аби не розсипатися остаточно.

Стіни кабінету обвішали старі мапи та артефакти: уламки чарівних посохів, дзеркала, що не відбивали обличчя, а показували минулі події, камені, сповнені забутої сили. Це було більше схоже на музей, ніж на робоче місце, але для Мартінеза тут бився справжній центр його життя. Кожен предмет, кожна книга була не просто спогадом, а ключем до таємниць, які ще належало відкрити.

Його пальці, загрубілі від безкінечної роботи з пергаментом і чорнилом, ковзали по шершавих сторінках, перегортаючи їх з майже ритуальною повільністю. Але його думки були далеко за межами кабінету. Навіть тепер, у літні канікули, коли Школа завмерла в затишші, відпочинку йому не судилося. Кожна хвилина оберталася на очікування бурі, кожен звук, що долинав із порожніх коридорів, здавався передвісником біди. Він відчував: часу обмаль.

І все зводилося до одного імені — Ася Чорнотій. Її магія, її походження, навіть погляди, у яких іноді промайне холодок, — усе в ній було надто складним і водночас дивно знайомим. Вона була суперечністю: юна, недосвідчена, але в ній пульсував такий потік сили, що він нагадував давні легенди.

Мартінез присвятив усе життя вивченню ковенів — тих рідкісних об’єднань, що існували ще до часів Розколу. Він був певен: вони щезли разом із останніми великими відьмами, стали лише рядками у фоліантах. Проте події минулого року довели протилежне. Він бачив кілька вибухів сили на власні очі, сили, яка не підкорялася жодним законам, жодним теоріям. Сила, яку не можна було пояснити інакше, як відлунням давніх ковенів.

Тепер він був певен: саме Ася може стати ключем. Ключем не лише до нового ковену, а й до самої рівноваги цього світу. І, можливо, єдиною надією у війні, яка знову насувалася.

— Ти досі не можеш заспокоїтися? — пролунав зненацька знайомий голос від дверей. — Мені здавалося, ми домовилися бодай трохи відпочити.

Мартінез зітхнув, не піднімаючи голови. Він упізнав голос одразу — голос, у якому завжди бриніла суміш докору й прихованої ніжності. Його син, як і завжди, зайшов без стуку, ніби боявся залишитися за порогом чужого життя.

Вони приховували свій зв’язок у стінах Школи. Ніхто не здогадувався, що один із кращих студентів був ректорським сином. Так було простіше й безпечніше: чужі язики занадто швидко пліткують, а вороги завжди шукають слабке місце. Проте коли вони стояли поруч, схожість була майже очевидною: темне хвилясте волосся, той самий вольовий вигин брів, погляд, у якому спалахувала впертість.

— Я майже дійшов до істини, — відповів Мартінез, ковзаючи пальцями по рядках так, ніби відчував крізь папір прихований пульс. — Ще трохи — і в мене будуть усі відповіді.

— Справді? — у голосі сина прорізався скепсис, сухий і гострий. — Уже третій тиждень ти перечитуєш одні й ті самі сторінки. Тобі самому не здається, що це схоже на марність?

Ректор уперто мовчав. Для нього ці тексти не були простим папером — у кожному рядку він шукав натяк, шифр, який можна було розплутати. Його мозок працював так само невтомно, як серце, котре не знало спокою. Але для юнака, котрий бачив лише постать батька, схилену над книгами, це виглядало як нав’язливість, як втеча від реальності.

— Я маю бути готовим, — нарешті озвався Мартінез. Його голос здався низьким, втомленим, але твердим. — Чорний Чаклун не відступить. Він повернувся. І якщо ми знову залишимо Школу без захисту, наслідки будуть страшніші, ніж торік. Ася може стати тією, хто змінить хід подій. Її дар — це не випадковість. Це продовження давньої крові, тієї, яку ми вже втратили.

Син тяжко зітхнув і сперся плечем на одвірок. У його погляді блиснула втома. Він чудово знав, що батько знову віддав магії весь свій час, і знову залишив йому лише крихти. Крихти уваги, крихти турботи, які ледве гріли. У дитинстві він мовчки спостерігав, як батько щоночі сидів у кабінеті при світлі свічок, і вчився не заважати. Але тепер, коли канікули могли б стати їхнім спільним часом, терпець урвався.

— Чудово. Просто чудово, — буркнув він і закотив очі. — Канікули остаточно зіпсовані.

Його слова прокотилися кабінетом луною, мов удар дзвону. Хлопець розвернувся й вийшов, грюкнувши дверима так, що зі стелі впала крихітна порошинка. Але містер Мартінез навіть цього не помітив. Його думки вже повернулися до книг, до імені Асі, до тіні, що нависала над світом.

Його син хотів бодай крихту тепла, простих розмов про життя, про те дитинство, яке вони майже не мали разом. Але для Мартінеса кожна хвилина була битвою з часом. Він знову й знову повертався пам’яттю до торішніх подій: крики в темряві, спалахи заклять, руйновані стіни. Тоді Школа ледь вистояла. Лише завдяки випадковості й силі кількох відчайдухів вдалося врятувати сотні життів. Та він знав: наступного разу випадок не допоможе.

Він пригадав ніч, коли вперше відчув справжню силу Чорного Чаклуна. Холод, що скував серце. Тінь, яка пройшла крізь стіни, немов сам морок ожив. Шепіт, який ніс у собі прокляття. Тоді він ледь утримав захисні печаті, пальці його тремтіли, а очі горіли від напруги. І він знав: якщо ворог ударить на повну силу, він сам не витримає. Йому потрібне було щось більше. Йому був потрібен ковен.

Ася Чорнотій… її ім’я світилося у всіх його записах. Вона — дівчина, яка ще не усвідомлює, наскільки важливе її походження. Вона носить у собі дар давньої крові, здатний з’єднати інших. У старих трактатах зазначалося: коли п’ятеро з’єднають свої сили, народиться щит, непорушний навіть для найсильнішого ворога. Ася могла стати тим центром, довкола якого виросте новий ковен.