Глава 25

Не одразу до мене дійшло, що ця жінка скоріш за все якась моя родичка. У першу мить усе здавалося майже маячнею: з’явилася нізвідки, у бібліотеці, наче тінь зі старих легенд, і просто заявила, що вона Чорнотій. Чорнотій — як і я. Серце шалено калатало, в голові все перемішалося.

Виходило, що вона весь цей час була десь поруч і нічого мені не сказала? Що мама й Паша знали про неї, але промовчали? А якщо справді так — то чому? Яке пояснення могло бути достатньо вагомим, аби приховувати від мене настільки важливу правду?

Я згадала мамині слова, як вона колись коротко й сухо пояснила: батьківська рідня давно загинула, тому нам ні з ким тримати зв’язок. Я тоді ще відчула, що вона не договорює, але не наважилася розпитувати. А тепер усі пазли сходилися у дивний, зовсім небезпечний візерунок: виходить, нас роками обманювали. І навіть якщо це було зроблено з найкращих причин — мене це обурювало.

Мама була далеко, і дістатися до неї зараз не було жодної можливості. А от Паша — тут, під боком. Якщо хтось і міг сказати бодай частину правди, то саме він. Я відчувала, що вибухну, якщо негайно не отримаю відповіді. Маю право знати. Від мене і так приховують забагато — і про кулон, і про Школу, і про давні війни. Нехай хоч про родину мені розкажуть без замовчувань.

Саме з таким настроєм я буквально влетіла до його кімнати, навіть не постукавши. Двері рвучко грюкнули об стіну, і хлопці, які сиділи всередині, здригнулися від несподіванки. На щастя, нікого стороннього не було. Лише наші: Спайк сидів на підлозі, розвалившись біля шафи, й читав якусь товсту книгу з потертою обкладинкою, а Пітер схилився над альбомом, уважно виводячи олівцем лінії. Він малював так зосереджено, що я спершу навіть не зрозуміла — то ескіз чи вже майже завершений малюнок. Хтось інший, можливо, затримав би погляд, але я не мала часу вдивлятися.

Усе моє єство вимагало одного: почути правду від Паші. Він різко підвів голову й навіть сів на ліжку, глянувши на мене так, ніби я принесла з собою бурю.

— Ася, ти могла хоча б постукати? — його голос був рівним, але очі видали тривогу.

— Хто нам Анна Чорнотій? — випалила замість привітання.

Мить він мовчав, уважно вивчаючи моє обличчя, немов намагаючись зрозуміти, як я дізналася це ім’я. Його погляд був змішаний — і здивування, і настороженість, і, мабуть, навіть полегшення від того, що таємниця більше не захована.

Спайк і Пітер одразу ж, ніби за сигналом, підхопили свої речі й, бурмочучи щось на кшталт «нам ще треба доробити…», поспіхом вийшли. Залишили нас удвох. Мабуть, відчули, що зараз відбудеться розмова, у якій зайвим краще не бути. Я стояла посеред кімнати, сповнена нетерпіння. Паша важко зітхнув і жестом показав на стілець.

— Може присядеш? – сказав він.

— Мені й тут добре, — вперто відповіла я, схрестивши руки на грудях. — Розповідай.

Його плечі напружилися, обличчя стало серйозним, наче він готувався до вироку. Паша явно не дуже хотів аби все сталось саме так. Проте мені потрібні відповіді.

— Ася, Анна Чорнотій… наша бабуся з батькової сторони, - врешті сказав він.

У мене перехопило подих. Наче під ногами розчинилася земля. Я весь цей час думала, що батьківської родини немає. І нас в цьому світі лише троє. Однак я помилялась.

— Але… — тільки й змогла прошепотіти.

— Але вона по суті справи нам ніхто, — швидко додав він, відвертаючи погляд. — Ми з нею ніколи не бачилися й навіть не спілкувалися. Її не дуже цікавило наше життя.

Я сіла на стілець, бо відчувала, що вже не здатна стояти. Голова гуділа від думок. Отже, мама весь цей час знала, що її свекруха жива, але брехала, кажучи, що вся батьківська родина загинула? Чому? Щоб уберегти мене? Чи щоб не допустити зустрічі з цією жінкою?

Пам’ятаю, як у дитинстві я заздрила іншим дітям, які мали бабусь і дідусів. Вони приносили їм подарунки, балували смаколиками, розповідали історії про минуле. А я мала лише маму й брата. Ми з Пашею жартували, що наші друзі можуть хвалитися бабусиними пиріжками, а ми — маминим вмінням виживати у світі, що відвернувся від нас. Але всередині завжди залишалася порожнеча. І тепер я дізналася: вона могла бути заповнена. Просто хтось не захотів.

— Що сталося? — ледве вимовила я, намагаючись проковтнути гіркий клубок у горлі. — Через що ми ніколи не спілкувалися?

— Я мало що знаю. Лише з маминих розповідей. Вона казала, що Анна була проти неї, - почав Паша. – І навіть поставила батькові умову: якщо він буде з нею, то залишиться без усього. Навіть без роду Чорнотій, - його голос затремтів. — Але завдяки дядькові вдалося дещо зберегти. Коли тато помер… — він замовк, ковтаючи слова. — Анна лише один раз намагалася поговорити з мамою, але вже вона не захотіла. Їй було занадто боляче. А згодом не стало й дядька.

Моє серце стискалося від цієї історії. У голові спалахували уривки картин: батько, якого я майже не пам’ятаю, мама в чорному, похорон, тиша, що тиснула на плечі. І десь там, у тіні, була бабуся, яка вирішила не приймати нас.

— В нас ще хтось залишився з рідні? — видушила я. Це питання палало в мені вогнем.

— Ні, нікого. У батька була ще молодша сестра, але вона померла за рік до його смерті. А діда не стало ще тоді, коли тато був дитиною, - сказав брат. – Наш рід завжди був у небезпеці, бо ми носії дуже могутнього дару. По ідеї, спадок мали би розділити ми з тобою після смерті Анни.

Я заплющила очі, намагаючись уявити цю жінку. Бабуся. Та, що не захотіла нас знати. Усередині вирувала образа: як вона могла відмовитися від нас тільки через маму? Хіба діти винні в тому, кого обрав їхній батько? Але водночас я не могла не відчувати щось інше. Жалість, співчуття.

Вона втратила чоловіка, двох дітей. І залишилася сама. Можливо, сьогодні, коли я зустріла її в бібліотеці, то побачила не сувору відьму, а жінку, яка прагне виправити свої помилки. Її погляд був теплим, голос — лагідним. Чи могла вона змінитися?

— Якщо тут є Чорнотій, чому вона не знайшла артефакт? — несміливо запитала я.