Еліна

Ненавиджу повертатися додому на канікули. Була би моя воля, я би ніколи не поїхала сюди. Та мама може засмутитися, адже вона за її словами так за нами скучила. І я не знаю, чи було це правдою. Ще би, їй ніколи не було до мене діла. Вона вже має ідеальну донечку Лілу, тому моїм вихованням займався батько. Їй було байдуже, що зі мною відбувається. А Стефан Марінеску твердо вирішив з мене виростити воїна. Він не зважав на мої бажання й робив так, як вважає за потрібне. І часто ці методи були просто жахливими.                                                                                                                 

Проте одну добру справу він зробив. Я стала більш сильною та навчилася не відкриватися людям. Я ж Марінеску і не маю спілкуватися з недостатньо гідними людьми. Але коли згадую дитинство, ненависть підіймається в мені і я готова знищити світ.                                                                   

Тому на канікулах я стараюсь якомога більше часу проводити наодинці та подалі від своєї родини. І це не завжди добре виходить. На щастя батько сьогодні зайнятий, а матері як завжди все одно. Тому я тренувалася, адже це хороший спосіб забутися.                                                                         

- Еліно, я тебе усюди шукаю.

Я почула, що Ліла увійшла в тренувальну залу, адже вона навіть не намагалася цього приховати. Раніше з сестрою ми були дуже близькими, проте все змінилося, коли батьки вирішили, що нам краще з нею готуватися до різної долі. Ще би, Ліла ж така ніжна та мила, їй не підійде батькове виховання. Таку не можна ображати.                                                                                                    

- Навіщо? – різко відповіла я. – Проводити час з родиною в мене немає ніякого бажання. Та й вечеряти я не збираюся.                                                                                                                        

- Насправді мама хотіла з тобою поговорити, - спокійно сказала сестра.

- Я не хочу, - продовжила я. – Передай їй, що я зайнята. Хоча, не думаю, що її це хвилює. Напевно знову щось потрібно, якщо згадала про другу доньку.                                                                           

- Ти до неї занадто несправедлива, - заперечила Ліла.

Ще би, моя наївна сестричка не хотіла бачити справжньої проблеми. Але думаю, що вона все помічала. Це ж було так очевидно для кожного, хто ближче знайомився з родиною Марінеску. Та мене вже справді починало це дратувати, тому я і зірвалася.                                                              

- Ліла, невже ти справді нічого не розумієш? – я ледве не почала кричати на неї. – Матері потрібна лише ти, а я просто додаток, ще одна донька, до якої немає діла. Я знаю, що ти постійно робиш якісь спроби налагодити стосунки між нами, проте не треба цього робити, - вона хотіла щось сказати, та мене було вже не зупинити. – Я не хочу цього, мені просто потрібно побути самій. Без мами, тата. І без тебе.                                                                                                                                

Здається ці слова і справді дуже сильно образили її, та вона удала, ніби нічого не сталося. Та я занадто добре її знала. На якусь мить мені навіть стало соромно за свої слова, та вибачатися я точно не стану.                                                                                                                                             

- Як знаєш, Еліно, - спокійно відповіла Ліла. – Але не забувай одну дуже важливу річ. Не я перестала з тобою спілкуватися.                                                                                                                                      

І вона просто пішла, залишивши мене одну. Так дивно, я цього хотіла, але на душі легше не стало. Знаю, що зробила сестрі боляче, та я інакше не вмію. В цьому вся я, безсердечна та жорстока Еліна Марінеску…