Еліна

Ненавиджу повертатися додому на канікули. Кожного разу, коли потяг зупиняється на знайомій станції, у мені все всередині стискається. Стара будівля вокзалу, запах мокрого асфальту, крики таксистів і байдужі обличчя людей — усе це нагадує мені про дім, у який я не хочу повертатися.

Якби я мала вибір, то ніколи більше не ступила б сюди. Але ж ні — мама знову сказала, що скучила, і я не можу дозволити собі остаточно розчарувати її… хоча глибоко в душі я сумніваюся, що вона справді сумувала. Їй ніколи не було до мене діла.

У неї вже є ідеальна донька — Ліла. Та, якою вона може пишатися. Та, яка завжди усміхнена, слухняна, лагідна, та, що ніколи не сперечається, не дивиться спідлоба й не тренується до знемоги. Ліла — світло, а я — тінь. У мами вже все є, і я в цей ідеальний портрет не вписуюсь.

Мене виховував батько — Стефан Марінеску. Його ім’я у світі воїнів звучить грізно. Він вирішив чітко: я повинна стати воїном. Його методом не були бесіди чи підтримка. Ні. Його методи — жорсткі тренування, крики, вимоги, і ще більше тренувань. Мої мрії чи бажання не мали жодного значення. Я навчилась зупиняти кров із розбитих колін сама, перемотувати порізані долоні, вставати після падіння — сама. Його уроки були прості: світ жорстокий, виживають лише сильні.

Проте мушу визнати, він зробив одну добру річ. Він зробив мене сильною. Я навчилась не довіряти людям, тримати все в собі, і з роками зрозуміла — емоції лише послаблюють. Я — Марінеску. А отже, маю бути стійкою, мов сталь, і не знижуватись до рівня тих, хто не вартий навіть мого погляду.

Але щойно в моїй пам’яті виринає дитинство — те безрадісне, холодне, повне самотності — у мені щось палає. Ненависть. Вогонь, який я ледве стримую. У такі моменти мені здається, що я можу знищити цілий світ. Я бачу перед очима нічні тренування, коли батько змушував мене тримати меч, важчий за мене саму, поки руки не дерев’яніли.

Я бачу, як мама відверталася, проходячи повз, навіть не зупинившись, аби бодай запитати, чи мені не боляче. А поруч завжди була Ліла — з чистими руками, у теплій кімнаті, із книжкою в руках, зі спокоєм у голосі. Для неї світ завжди був добрішим.

Тому на канікулах я ховаюся від родини. Уникаю їх, як тільки можу. Відгороджуюся, занурююся у тренування — у них я забуваюся. Сьогодні пощастило — батько був зайнятий, а мати… ну, їй, як завжди, байдуже. Я працювала над ударами, відпрацьовувала прийоми, коли…

— Еліно, я тебе усюди шукаю, — почула я.

Це була Ліла. Я одразу впізнала її голос, навіть не обертаючись. Вона ніколи не намагається бути непомітною. Її кроки легкі, упевнені, наче вона завжди йде по м’якому килиму, а не по холодній кам’яній підлозі тренувальної зали. Вона увійшла так, ніби це був її світ. І, можливо, так воно й було: батьки подарували їй світ, а мені — меч.

Колись ми були близькі. Колись я навіть довіряла їй свої таємниці, ми шепотілися ночами в дитячій, уявляли далекі країни й мріяли про спільні подорожі. Вона вміла слухати й сміятися, і мені здавалося, що разом ми зможемо протистояти будь-якій бурі.

Але тепер усе змінилося. Батьки вирішили, що в нас має бути різна доля. Ліла — м’яка, добра, світла. Вона не призначена для жорстких тренувань чи поранених рук. Її не можна ламати. Її треба захищати.

— Навіщо? — моя відповідь була різкою. Я навіть не припинила вправу: удар, розворот, ще удар. — Якщо хочеш мене витягнути на вечерю з "родиною" — марно. Я не збираюсь там бути.

— Мама хотіла з тобою поговорити, — сказала вона спокійно, без звинувачення, без натиску.

— Не хочу, — відрізала я. — Можеш передати їй, що я зайнята. Якщо вже згадала, що в неї є ще одна донька, напевно, знову щось потрібно.

Ліла мовчала кілька секунд. Я чула її подих, відчувала її вагання. І знала: зараз вона знову заговорить «правильним» тоном, наче з книжки про доброчесних сестер.

— Ти до неї занадто несправедлива, — зрештою сказала вона.

Ах, моя наївна сестричка. Вона все ще не хоче бачити правду. Хоча, я знаю — бачила. Вона не така сліпа, якою намагається здаватися. Просто їй зручніше вірити у добру казку. Вона будує собі світ, у якому ми всі — родина, де мама любить нас обох однаково, де батько — суворий, але справедливий. І, можливо, вона справді вірить у це. А може, просто не має сили визнати, що все інакше.

— Ліла, ти справді нічого не розумієш? — майже закричала я. Мій голос відбився луною від стін. — Мамі потрібна лише ти! Я — зайва. Я тінь. Я дитина, яку зручно було віддати батькові на виховання. Ти завжди намагаєшся щось виправити, щось з’єднати. Але досить! — вона спробувала щось сказати, та я не дала їй шансу. — Мені не потрібно це. Я не хочу ні мами, ні тата. І… ні тебе.

Її погляд змінився. У ньому промайнуло щось схоже на біль, але вона швидко сховала його за звичним спокоєм. Вона нічого не сказала, але я знала, що влучила боляче. І хоча вона намагалася триматися — зробила вигляд, що їй байдуже — я знала правду. Я знала, що вона лише приховує те, що відчуває. І… мені стало соромно. На мить. Наче в серце встромили тонкий ніж. Але не настільки, щоб просити вибачення. Гордість була сильнішою.

— Як знаєш, Еліно, — сказала вона тихо. Її голос тремтів зовсім небагато, майже непомітно. — Але не забувай одне. Не я віддалилася від тебе.

Вона просто пішла. Її кроки стихли в коридорі, а я залишилася серед тиші, яку знову заповнив стукіт мого серця й дзвін зброї, що впала на підлогу. Вона залишила мене одну. Саме цього я й хотіла, чи не так? Бути самотньою. Без родини. Без слів. Без болю.

Та чомусь… на душі легше не стало. Тренування не рятували. Навіть ненависть не давала звичного притуплення. Може, справа не в них. Може, проблема — це я. Безсердечна. Жорстока. Невиправна. Еліна Марінеску. Донька Стефана. Та, що навчилась бути стійкою, мов сталь. Та, що ніколи не мала права на сльози. І водночас — та, що, попри все, не вміла перестати відчувати.