Пітер

— Пітер, загадай бажання перед тим, — усміхнулася мама, дивлячись на мене з теплом. — Адже сьогодні твій день народження.

Свічки на торті мерехтіли, відкидаючи м’яке світло на стіни нашої маленької кухні. Вони тремтіли від найменшого подиху вітру, що просочувався крізь прочинене вікно, і виглядали так, ніби сам час завмер на кілька миттєвостей.

Сьогодні мені виповнилося дев’ятнадцять, і я святкував цей день із найближчими людьми — у рідному Лондоні, в квартирі, де минуло моє дитинство. Здавалося, стіни знали всі наші таємниці: перші кроки, сміх, суперечки, навіть ті ночі, коли ми з мамою сиділи без світла, бо не вистачало грошей на рахунки. І все ж це був дім, наш дім.

Мама власноруч спекла мій улюблений торт — шоколадний, із тонкими шарами малинового крему. Запах свіжої випічки змішувався з ароматом кави й теплою ваніллю, створюючи відчуття безпеки. Молодша сестра Еліс теж підготувала подарунок.

Їй лише п’ятнадцять, і ми ніколи не були надто близькими: різні інтереси, різні захоплення. Вона полюбляла музику й книги про далекі світи, я ж — малювання й тренування в Школі. Здавалося, між нами завжди лежав невидимий бар’єр. Але цього літа щось змінилося.

Я заступився за неї в одній неприємній ситуації: у місті знайшлися «друзі», які вирішили скористатися її даром, змусити її читати чужі думки заради власної вигоди. Я тоді втрутився, і, здається, це стало поворотним моментом. Відтоді наші стосунки стали теплішими. Не ідеальними, але справжніми. Вона почала довіряти мені трохи більше, ніж раніше.

Я завжди любив свою родину — маму й сестру — але рідко говорив про це вголос. Просто… ніколи не було слушного моменту. Або я так думав. У дитинстві мені здавалося, що любов можна довести лише вчинками: піднести води, коли мама втомлена, закрити вікно під час бурі, допомогти з покупками. Але з роками я зрозумів, що слова теж мають силу. І все ж вони застрягали в горлі, не вимовлені.

Сидячи тепер у цій маленькій кухні, наповненій святковим затишком, я відчував, що маю все, чого мені справді потрібно. Хай що там казали інші, хай як на нас дивилися сусіди й відьми зі старших родів — ми залишалися разом. У Школі Відьом я хоч і був «не таким, як усі», проте там я бодай не відчував тієї зневаги, яку щодня доводилося зносити моїй мамі.

Її зрадили майже всі родичі, коли з’ясувалося, що мій батько був Чорним чаклуном. Його ім’я довго не сходило з вуст: заборонені ритуали, темні угоди, тіньові союзники. Він зник раптово, і ніхто так і не дізнався, де правда, а де вигадки. Проте вирок суспільства був однозначним.

Його звинуватили в спробі застосувати закляття, яке могло обернутися катастрофою для всієї спільноти. На нас звалили весь сором його вчинків. Мене ледве не позбавили магічних прав, а маму хотіли виключити з Родоводу. Та вона не здалася. Ми трималися разом. Ми завжди мали одне одного.

Я подивився на торт. Свічки догорали, віск стікав на шоколадну поверхню тонкими прозорими доріжками. Я досі не знав, чого бажати. У мене була сім’я, вірні друзі, а гроші мене ніколи не хвилювали. Я вірив, що всього зможу досягти сам. Тож я просто глибоко вдихнув і задув свічки, не встигнувши вигадавши конкретного бажання. Може, тому, що в глибині душі я вже мав найважливіше.

— А тепер — подарунки! — весело сказала мама, витираючи очі, бо від диму свічок вони ледь заблищали.

Вона простягнула мені коробку, загорнуту в темно-зелену тканину, перев’язану тонкою срібною стрічкою. Всередині лежав родинний кинджал. Його руків’я було інкрустоване темним каменем, який світився зсередини, коли його торкалися руки мага. Лезо відбивало світло лампи, наче сріблясте дзеркало. Це була справжня реліквія. Його колись подарував мамі її брат — мій дядько Річард.

Я завжди згадував його з теплом. Він був єдиним із її рідних, хто не відвернувся від нас після скандалу з батьком. Він приходив таємно, коли інші боялися навіть говорити з нами. Приносив солодощі й старовинні книги про магію, сидів зі мною вечорами й розповідав історії про битви, про далекі подорожі, про те, що справжня сила завжди народжується з любові. Він загинув кілька років тому — ніхто так і не дізнався деталей. Але пам’ять про нього жила в нас. Тепер цей кинджал — мій. Символ довіри, спадку й любові.

— Він завжди хотів, щоб ти отримав його, коли подорослішаєш, — сказала мама, з ніжністю торкаючись моєї руки. — Для нього ти був продовженням його мрій.

Наступною була Еліс. Вона подала мені акуратно загорнутий пакунок. Я розгорнув папір — і всередині був зачарований пензлик. Один із тих, що здатні оживляти малюнки на кілька хвилин, дозволяючи картині буквально вдихнути життя. Я був приголомшений.

— Ти… ти справді його дістала? — не втримався я.

Я завжди обожнював малювати. Ще малим я сидів на підлозі й вимальовував казкові замки та вигаданих героїв, мріяв стати художником, відмовитися від магії й жити простим життям. Потім усе змінилося. Я вступив на бойовий факультет у Школі — і нарешті відчув, що зможу захистити тих, кого люблю. Малювання залишилося лише хобі. Та цей подарунок був особливим.

— Я відкладала гроші. Довго. Бо знала, як сильно ти хотів його, — відповіла Еліс.

Її голос був трохи несміливим, але щирим. Вона мала рідкісний дар — могла чути сильні думки інших. Не завжди й не повністю, але іноді вловлювала найглибші бажання й емоції. Через це з нею підтримувала зв’язок мамина родина навіть після того, як відмовилися від мами. Їй пропонували переїхати до них, в обмін на нове життя й престиж. Але вона відмовилася. Вибрала нас. І це було для мене дорожче, ніж будь-які слова. Я підвівся й обійняв її. Вона здригнулася, бо не звикла до моїх раптових проявів ніжності, та швидко притулилася у відповідь.

— Дякую, — прошепотів я. — Ти найкраща сестра.

Мама не витримала й розплакалася. Потім пригорнула нас обох, мов хотіла сховати під своїм серцем, захистити від усього світу. Її руки тремтіли, але в цьому тремтінні було стільки любові, що мені здавалося — нічого поганого ніколи не зможе до нас дістатися.