Паша

Я не знаю, що зі мною відбувається. Здавалося б, звичайні тренування — нічого особливого. Але коли я поруч з Еліною, щось у мені змінюється. Ми з нею б’ємось, наче суперники, проте всередині мене щось дивно резонує. Кожен її рух змушує мене триматися напоготові, кожен погляд ніби виклик, який хочеться прийняти.

Можливо, це саме те, що мені було потрібно після розмови з Асьою. Її нескінченні докори, її підозри — все це виснажувало, а в мені накопичувався гнів, який треба було кудись подіти. І ось тут, у поєдинку з Еліною, він знаходив вихід.

Я взагалі не мав би пояснювати Асьці нічого про Анну. Це не моя справа, не мої таємниці. Але якось так вийшло. Слова вирвалися самі, і тепер я відчував, що втратив рівновагу. Терміново треба було очистити голову, відновити спокій — і Еліна, її холодна відстороненість, її різкість, навіть її ворожість — ідеально для цього підходили. Вона була немов дзеркало, яке не приховує ілюзій. З нею все просто: сила проти сили, жодних двозначних натяків чи прихованих докорів.

Вона справді була не схожа на звичайну першокурсницю. Її рухи — точні, влучні, гострі, мов удари досвідченого бійця. І ця холодна концентрація… Я ловив себе на тому, що хотів розгадати її. Це захоплювало мене сильніше, ніж я готовий був визнати.

Навіть змусило піти на хитрість: підлаштуватися так, щоб потрапити на одне з її занять. Хотів переконатися, що мені не здалося. Але там я побачив зовсім іншу дівчину. Спокійну, тиху, ніби трохи замкнену. Вона сиділа на задніх партах, не привертаючи уваги. У ній не було й тіні тієї сили, яку я бачив у залі. Наче це були дві різні людини.

Чому вона це приховує? Для чого? Вона могла б блиснути, привернути до себе увагу викладачів, однокурсників, здобути повагу. Але замість цього — тиша, маска байдужості. Це дратувало мене й водночас тягнуло ще сильніше. Адже ті, хто ховають свої справжні грані, завжди найцікавіші.

Я почав ловити себе на думці, що чекаю наступної зустрічі з нею. Не тому, що відчував симпатію — та ні, вона зовсім не з тих дівчат, які можуть мені підійти. Вона гостра, пряма, різка, у неї характер, який не проб’єш жартом чи чарівною усмішкою. Це той тип дівчини, якій потрібен хтось сильніший за неї, хтось із владним ім’ям, із тінню впливу за спиною. А я? Я просто Павло. Хлопець із відомої родини, так, але без амбіцій героїв, без легенд, які могли б вирізняти мене серед інших.

І все ж… щось у ній змушувало мене повертатися думками знову й знову. Я пригадував, як вона дивилася прямо у вічі, не кліпаючи, ніби кидала виклик самому моєму існуванню. Пригадував, як її меч зупинився в сантиметрі від моїх грудей — точність і холодна впевненість, від яких у мене перехопило подих. Я заперечував це відчуття, сміявся сам із себе, але воно нікуди не зникало.

Я вже підходив до малої зали, де ми домовилися зустрітися, коли з-за рогу вийшла Кімі. Її поява була несподіваною, але приємною. Ось та, що завжди мені подобалась. У ній було щось м’яке, затишне. Вона ніколи не здавалася небезпечною — навпаки, поруч із нею відчувалося спокійно. Її великі темні очі завжди світилися довірою, голос звучав тихо, трохи невпевнено, але щиро. Вона була красивою без зусиль — і саме ця природність завжди приваблювала мене.

— Куди поспішаєш? — запитала вона, нахиливши голову набік.

Її волосся злегка сповзло на плече, і в ту мить вона виглядала настільки беззахисно, що хотілося простягнути руку й поправити пасмо. Але я стримав це бажання.

— На тренування, — збрехав я швидше, ніж устиг подумати. — Домовився з хлопцями з групи.

Навіщо я це сказав? Це ж просто спаринг. Нічого більше. Я міг сказати правду — що йду до Еліни. І все ж брехня вирвалась миттєво, наче мій мозок захищав мене від якогось непотрібного викриття. Наче я сам боявся визнати, що мене тягне до тієї дівчини.

— А, зрозуміло, — кивнула Кімі. Її погляд був легкий, без підозри. Вона завжди вірила на слово. — Власне, я хотіла запитати дещо. У мене проблеми з одним заклинанням. Ася сказала, що ти міг би допомогти… якщо матимеш час, звичайно.

— Думаю, це гарна ідея, — відповів я трохи занадто швидко. Слова вирвалися з такою охотою, що вона навіть здивувалася. — Можемо зустрітися завтра після уроків. Якщо в тебе немає планів.

— Добре, дякую, — усміхнулася вона так щиро, що на мить я навіть забув, куди йшов. Її усмішка була тією, яку хочеться берегти.

Ми стояли в напівтемному коридорі, й тиша навколо була такою глибокою, що чути було лише далекий гуркіт дверей і шум вітру у вікнах. Кімі дивилася на мене так, ніби хотіла ще щось сказати, але вагалася. У її пальцях тремтів зошит, і ця дрібниця чомусь здалася мені зворушливою. Я майже спитав, чи все гаразд, але вона опустила очі й пішла, залишивши по собі лише легкий запах кориці й квітів.

А я залишився стояти. Дивився їй услід і відчував дивний тягар у грудях. Заклинання? Чи, може, вона просто шукає приводу провести час? Час покаже. Та все одно в мені залишалося відчуття, що я знову сховався за брехнею. І тепер у мені вже було два світи: світ Кімі, м’який і теплий, де можна було знайти спокій, і світ Еліни, різкий, небезпечний, де серце билося швидше, ніж я хотів би.

Я вдихнув на повні груди й рушив уперед, до малої зали. Там на мене чекала Еліна. І я знав: варто лише зустрітися з нею поглядом — усі думки про Кімі, про брехню, про сумніви зникнуть. Залишиться лише бій, лише напруга, лише те, від чого я вже не міг відмовитися.

Зала зустріла мене напівтемрявою. Вікна були високими, проте сонце вже хилилося, і світло падало вузькими смугами, лягаючи золотими відблисками на підлогу. У центрі стояла Еліна. Вона чекала, спершись на меч, і виглядала так, ніби знала наперед, що я все одно прийду. Її тінь витягувалася по кам’яних плитах, і здавалося, що вона більша за саму себе, наче силою переважала навіть стіни.

— Запізнився, — промовила вона коротко, і цей її тон, сухий і прямий, чомусь змусив мене всередині стиснутися.

Я не відповів. Просто дістав свій меч і став навпроти. Слова були зайві. Ми обоє знали: тут усе вирішується не мовою, а ударами. Її очі блиснули — і в них не було злості чи насмішки. Тільки чистий азарт.