Еліна

Сьогодні ввечері в кімнаті дівчата вирішили влаштувати посиденьки. Щось на кшталт «вечора зближення», як вони це називали. Але мені навіть думати про це не хотілося. Гучні розмови, обов’язкові усмішки, штучні жарти — все це здавалося мені фальшивим і втомлюючим.

Вони не розуміли, що мене від таких «дружніх вечорів» душило. Їм було весело, вони сміялися, вигадували дурниці, ділилися секретами — а я, навіть сидячи поруч, почувалася так, ніби стою за товстим склом і дивлюся на чуже життя.

Тому я збрехала. Сказала, що заночую в Грейс та Іради. Вони, принаймні, не ставили зайвих питань, і я вдячна їм за це. Хоча правда була зовсім іншою: йти до них мені теж зовсім не хотілося. Ми проводили чимало часу разом, та я ніколи не відчувала себе з ними справді близько. Це було радше… формальністю. Спілкуванням заради спокою, заради того, щоб бути «нормальною». Бо інакше всі тільки більше питали б, чому я така відлюдкувата, і робили вигляд, що намагаються «допомогти».

На відміну від мене, Ліла завжди знала, з ким їй варто товаришувати. Вона не підлаштовувалась. Їй дозволяли вибирати. Їй дозволяли бути собою. Ця свобода завжди викликала в мені не просто заздрість — справжній біль. Як я не намагалася її не відчувати, та щось у мені щоразу стискалося, коли бачила, як легко їй дається все те, що я виборювала кожним своїм рухом, кожним тренуванням, кожним ранковим підйомом.

Тому я попрямувала туди, де завжди почувалася спокійно — до малої тренувальної зали. Вона була затиснута між складом інвентарю та пральнею, і завдяки цьому залишалася непомітною. Її вузькі стіни, трохи стерта підлога й запах металу створювали ту атмосферу, яку я любила. Жодної показухи, жодних чужих очей. Тільки я і меч. Місце, де я могла забути про світ і просто дихати.

Витягнувши зброю, я стала в знайому стійку. Руки діяли самі, ніби тіло пам’ятало кожен рух ще з дитинства. Я почала відпрацьовувати удари — чіткі, відточені, точні. Кожен з них був кроком до тиші в моїй голові. Спершу рухи були швидкими, різкими, майже злими, та з часом вони ставали плавнішими. Я втягувалась у ритм. Меч співав у повітрі, й цей звук був єдиним, що мені потрібен.

Я знала, що все це мені ще знадобиться. Небезпека не просто насувалась — вона вже була поруч. Чорний Чаклун наближався. І навіть якщо інші заплющували очі, я цього зробити не могла. Я відчувала, що настане день, коли моя сила буде випробувана. І тоді не буде значення, люблять мене чи ні, підтримують чи відштовхують. Єдине, що мало вагу, — чи зможу я вистояти.

Так, дехто казав, що я — потенційна загроза. Що я можу зрадити, що кров Марінеску тягне мене до темряви. Але вони не розуміли — я готова стояти до кінця. Навіть сама. Навіть проти всіх. Захистити Школу — це єдине, в чому я була впевнена.

Я почула кроки. Тихі, обережні, але для мого натренованого слуху — як грім серед тиші. Я миттєво обернулася, меч уже в руці, і зробила різкий випад — інстинктивно. Лезо зупинилося в сантиметрах від грудей хлопця, який спокійно відбив мій удар. Його рух був точним, легким, ніби він робив це без зусиль.

— Не знав, що хтось ще приходить сюди, — сказав він з легкою усмішкою. Його голос був теплий, трохи жартівливий, але не зухвалий.

Ну звичайно, хто ж ще міг опинитись тут зараз. Паша Чорнотій власною персоною. Це якесь покарання чи що? Чому я змушена весь час натикатись на нього.

— Це не твоя власна зала, — буркнула я, опускаючи меч.

— Звісно. Просто за три роки ти — перша, кого я тут зустрів. Ти ж Еліна, правда? Сестра Ліли. Ви дуже схожі, — він уважно подивився на мене. — І в тебе крута техніка.

— Дякую, — коротко відповіла я. — Але думка інших мене не цікавить.

Я відвернулася і пішла в інший кінець зали. Не тому, що справді не хотіла з ним розмовляти, а тому, що не знала, як реагувати. Паша був надто спокійним. Надто впевненим. І його присутність виводила мене з рівноваги. Проте я чула його кроки. Він ішов за мною.

— А ти злюка, — сказав хлопець з тією ж посмішкою. — Хочеш — тренуйся сама. Але скажу по правді: хороша спаринг-практика ще нікому не завадила. Я вже давно не тренувався на повну силу.

— Тобі нема з ким поговорити? — я зупинилась і обернулася. — Ви з Асьою такі однакові. Вічно язиком плескаєте.

— Так покарай мене, — Паша нахилив голову з нахабною посмішкою. — Покажи, на що здатна. Змусь мене замовкнути.

Мене розривало. Я знала, що повинна просто піти. Але щось в його нахабстві викликало в мені бажання відповісти. Довести. І врешті — звільнити злість, яку я так довго тримала в собі.

Тому я зробила перший удар. Різкий, сильний, без попередження. Він встиг ухилитися. Потім другий. Третій. І кожного разу він або блокував, або відступав, усміхаючись, ніби йому справді було цікаво.

— Непогано, — кинув Паша між рухами. — Але занадто прямолінійно. Ти ніби хочеш пробити стіну, а не суперника.

— Замовкни! — різко відповіла я і вклала ще більше сили в наступний удар.

Наші клинки зчепилися, і на мить я відчула його силу. Вона була не меншою за мою. Ми рухалися швидше, удари сипалися один за одним. Зала наповнилася брязкотом металу. Моє тіло діяло на автоматі, та в душі підіймалася хвиля — гнів, азарт, навіть… захоплення? Він не відступав. Він був рівним мені. І це дратувало ще більше. Я зробила різкий фінт, змусивши його відкритися. Лезо майже торкнулося його шиї, але Паша зумів ухилитися і засміявся.

— Ось так! — вигукнув хлопець. — Тепер бачу справжню Еліну, а не ту, яка ховається за холодними словами.

Я зупинилася. Меч ще тремтів у моїй руці від напруги, серце билося швидко. Я хотіла щось сказати, але слова застрягли. Він встиг наблизитися, і тепер його очі були зовсім поруч. У них не було насмішки. Тільки серйозність і якась небезпечна глибина.

— Ти сильна, — тихо сказав Паша. — Але ще сильніша, коли не боїшся показати себе.

Я відступила на крок, відчуваючи, як у грудях щось стискається. Я не знала, що відповісти. І, мабуть, краще було б узагалі нічого не казати. Бо всередині мене народжувалося відчуття, що ця зустріч — початок чогось, чого я не зможу контролювати.