Дрейк

Як же я скучив за Італією. Не те щоб мені не подобалася Школа Відьом — вона була цікавою та багатою на нові можливості, але Рим… Це моє місто, моє серце. Тут я відчував себе вдома. Вулички з бруківкою, запах кави з маленьких кав’ярень, шум туристів біля Колізею й зовсім інший шум — стародавній, ніби вібрація самої землі, яка пам’ятала тисячі років історії. І кожна вежа, кожен камінь цього міста був для мене чимось більшим, ніж просто архітектура — він був свідком моєї юності, моїх перших спогадів і найважливіших кроків.

Хоча, якщо подивитися на моє ім’я і зовнішність, ніхто б не подумав, що я родом саме з Італії. Бліда шкіра, світлі очі, волосся, яке радше нагадує канадську спадковість моєї матері. Чужинський відтінок у зовнішності завжди вирізняв мене серед ровесників.

Дехто жартував, що я радше виглядаю сином норвезького мага, ніж римського відьмака. Але все насправді простіше, ніж здається: моя мама родом із Канади, хоча вже дванадцять років живе в Італії.

Саме тут, у цьому чудовому та романтичному місті, вона зустріла мого батька. Їхнє знайомство було схоже на легенду — студентка з далекої країни, яка приїхала в Рим на стажування, зустріла на університетському балу нащадка стародавнього роду Фересконі. І ось уже двадцять п’ять років вони разом.

Вони пережили складні часи — боротьбу за місце у відьомському суспільстві, перші труднощі, пов’язані з поєднанням двох різних родових традицій, — але залишилися поряд, створивши міцну сім’ю. І я мав те щастя, що ріс саме в такому домі.

Мені дійсно пощастило не лише з родиною. Обидва моїх роди — і з боку матері, і з боку батька — дуже впливові, відомі в усьому світі відьом. Це відкривало переді мною багато дверей: найкращі наставники, доступ до рідкісних бібліотек, участь у зборах, де обговорювалися питання міжнародної магічної політики. Але, як і в усьому, тут були свої темні сторони. Статус вимагав від нас бездоганності. Помилка чи навіть натяк на слабкість — і чутки могли поширитися миттєво, завдавши шкоди не лише тобі, а й усьому роду.

І ось я повернувся додому. З одного боку, я був радий знову вдихнути запах Риму, відчути його вечірні вітри, почути спів птахів на площах. А з іншого — це місто зберігало в собі мої розчарування. Кілька місяців тому я залишив його, бо не міг більше терпіти того, що відбувалося. У домі, що завжди здавався мені непорушним, тріщали стіни — не фізично, а у відносинах, у вимогах, у постійних очікуваннях. Я втік у Школу Відьом не лише заради знань, а й щоб віддихатися від цього тягаря.

Проте зараз, коли я повернувся, було легше. Час і відстань справді змінюють багато чого. Портал переніс мене прямо на подвір’я мого рідного дому. Кам’яні арки, виноград, що обплітав балкони, і фонтани, що співали свою мелодію, зустріли мене першими. Це був один із найкращих районів Риму, де кожен дім був справжнім символом статусу, але наш — вирізнявся навіть серед них. Стародавній палац, перебудований під сучасні потреби, але збережений у величному стилі. Дім, який мовчки свідчив: «Тут живе рід Фересконі».

Моя родина вже чекала на мене. У батьків нас четверо дітей. Моя молодша сестра Ребека, їй чотирнадцять, — улюблениця всієї родини, ніжна, але вперта, зі своїм баченням світу. І два брати-близнюки — Даміан і Леонард, кожному по сім. Вони завжди були галасливими й безпосередніми, двома вогниками, які розганяли будь-яку похмурість.

Вони підготувалися до мого приїзду: Ребека прикрасила залу квітами, брати малювали мені якісь смішні «гербові» емблеми з драконами й мечами. Вони зустріли мене з криками, обіймами, сміхом.

І, звісно, не забули про обід. На мене вже чекав накритий стіл: паста за старовинним рецептом, домашній хліб, вино для дорослих і сік для молодших. Ми одразу сіли, і вся втома від дороги розчинилася в родинному теплі.

— Дрейку, як добре, що ти приїхав на канікули, — сказав мій батько, Лоренцо Фересконі. Його голос завжди був рівним, але зараз у ньому звучала особлива щирість. — Ми дуже раді тебе бачити.

— І ще дуже вчасно, — додала мама, Діана, з посмішкою. Її очі сяяли гордістю. — Завтра у твого тата день народження. Багато видатних відьмаків і відьом запрошені на свято. Ми так хочемо похвалитися тим, що наш син навчається на бойовому факультеті. Не дарма ж ми готували тебе з дитинства.

Вона сказала це з такою ніжністю й одночасно з такою рішучістю, що я відчув легке тепло в грудях і водночас тінь тривоги. Я бачив у її словах віру, гордість, очікування. І боявся одного: не виправдати їх.

— А через три роки Ребека вступить на факультет природної магії, — додала мама. — Усі наші плани здійсняться, все буде чудово!

Моя сестра засоромлено опустила очі, але я бачив у них світло. Вона дійсно мріяла про цей факультет. З дитинства збирала трави, вивчала рослини, говорила з пташками так, наче вони її розуміли. Для неї природна магія була не просто наукою, а чимось живим, дихаючим. І я знав: вона впорається.

Але водночас не міг не зауважити, що якби вона раптом захотіла обрати інший шлях — наприклад, стати ілюзіоністкою, як це зараз модно серед молоді — родина теж підтримала б. Мені раптом стало цікаво: чи справді ми такі єдині й бездоганні, чи ця «гармонія» — просто зручний міф, вигаданий для того, щоб не допустити розколу?

Зовні ми завжди виглядали як ідеальна родина. Багаті, з гідним іменем, з чудовим становищем у суспільстві відьом. Ми підтримуємо одне одного, ми любимо й дбаємо одне про одного. Здавалося, що більше нам нічого й не треба. Іноді я ловив себе на думці, що навіть заздрив сам собі: у багатьох немає і половини того, що маю я. Але чи все це правда?

Іноді, коли ми залишалися наодинці з батьком, його погляд ставав важчим. Іноді мама, посміхаючись, занадто пильно прислухалася до моїх слів, наче перевіряючи, чи відповідають вони родовим цінностям. А вночі, коли я лежав у своїй кімнаті, мені здавалося, що наш дім занадто тихий. Тиша ця була не мирною, а напруженою, наче в повітрі завжди висіла невидима вимога: «Будь ідеальним. Будь достойним. Будь сильним».