Еліна

Мені так не хотілося повертатися в кімнату. Двері до неї здавалися важкими, наче за ними ховався цілий світ, у якому я — чужа. Все виглядало так, наче ректор вирішив пожартувати з моїми планами на цей рік, із моїм настроєм, з моїм особистим простором. Чому я мала жити з двома дівчатами з іншого факультету?

З тими, кого навіть не знала, з ким у мене не було нічого спільного. У цьому не було жодної логіки. Тут би краще підійшла моя сестра-близнюк, Ліла. Це було б просто ідеально. Але, ні — її поселили з Ірадою та Грейс. Двома дівчатами з мого факультету. І що найсмішніше — з тими, хто мене знав. З тими, хто міг би бути в моїй кімнаті. Це було схоже на жарт. Чи навмисність.

Може, ректор щось знав? Чи це просто випадковість? Або, що гірше — план. Спеціально створене середовище, у якому я почуватимусь зайвою. Дівчата, звісно, одразу знайшли спільну мову. Моя сестра Ліла — така жвава, щира, відкрита — вона ніколи не мала проблем з тим, щоб стати частиною колективу.

Я ж дивилася на все це з боку, намагаючись не злитись. Але гнів неслухняними хвилями здіймався десь глибоко всередині. Він тиснув, колов у грудях. Не тому, що Ліла погана. А тому, що її світ так легко почав крутитися навколо когось іншого. Без мене. Без потреби в мені.

Може, це й добре, що Ліла швидко адаптувалася. Може, навіть прекрасно. Але чому ж тоді мені було так прикро? Чому боляче дивитися, як вона сміється разом з Аською й Кіміко? Цими дівчатами, що мешкають зі мною і від яких я так щиро хотіла втекти.

Особливо дратувало, що з’явилася Ася. Ця дівчина... Вона завжди виникала там, де мені найменше хотілося її бачити. І завжди знаходила спосіб зачепитися за когось важливого для мене. Зараз — за Лілу. Їй стало легко знайти спільну мову з моєю сестрою, а мені залишалось тільки спостерігати. І кипіти.

Я намагалася зрозуміти — чому мене це так ранить? Чому я хочу, щоб моя сестра не дружила з Аською? Вона ж не зробила нічого злого. Принаймні поки. Може, це просто ревнощі? Може, я боюсь, що Ася замінить мене. Викине з серця. Хоча це вже давно сталось.

Щоб уникнути повернення в кімнату, де на мене чекали чужі розмови, чужі усмішки, чужа присутність — я вирушила до тренувальної зали. Це місце завжди мене заспокоювало. Тут не треба було говорити. Не треба було усміхатись, якщо не хочеш. Тренувальна зала не вимагала жодних емоцій. Вона просто була. І я могла бути в ній такою, як є. Без маски, без тіней, без ролей.

Для студентів бойового факультету зала була відкрита цілодобово, і я знала, що навіть якщо там хтось буде — це будуть "свої". Люди, які не ставлять зайвих запитань. Я не планувала тренуватися. Ні, я не фанат фізичних навантажень. Я просто хотіла тиші. Простору. Відстані від усього цього емоційного хаосу, який мене оточив.

Але зал не був порожній. Як і слід було очікувати. Двоє хлопців відпрацьовували удари — швидкі, точні, жорсткі. Я одразу впізнала одного з них — Паша, брат тієї самої Аськи. Його рухи були майже бездоганними. Він не робив нічого зайвого. Його удари були мовчазні, рішучі, глибоко вивірені. А поряд із ним — його друг. Теж вправний, але не такий зосереджений, більше грайливий у рухах. Вони маніпулювали зброєю так, наче це було продовженням їхніх рук.

Я стояла осторонь і спостерігала. І не могла відірвати погляду. Все в них було таким злагодженим, органічним. І головне — зрозумілим. У цьому було щось магічне. Навіть без жодної магії. Паша був вражаючим. Не через силу. Не через вміння. А через внутрішній спокій. Його мовчання мало вагу. Від нього йшло відчуття захищеності, якого я ніколи не знала.

І що мене більше за все дратувало — чому іншим усе дається так легко? Чому комусь дістається старший брат, який завжди поруч і готовий допомогти, підтримати, навчити, прикрити спину? А інші мають покладатися лише на себе.

Мені залишалося тільки опиратися на себе. Бути собі й другом, і братом, і порадником. Виживати в тиші, у внутрішніх бурях, у щоденному балансуванні між самотністю та силою. І тепер, коли навіть Ліла знайшла нове коло — нову компанію — я залишалася за межами. За лінією довіри. В мене лишилась тільки тиша. Магія. Злість. І моє бажання не підкорятися нікому. Ніколи. Навіть якщо всередині мене все кричить.