Пітер

Нарешті я міг повернутися в Школу Відьом. Цей момент я чекав дуже довго, і вже рахував дні до того, як знову опинюся серед стін цього магічного закладу. І справа була не лише в тому, що я прагнув утекти з дому. Тут усе було інакше.

Тут я був собою — справжнім, не прикидався, не ховав у кишенях дрібні магічні жарти, аби випадково не виявили їх мама чи сусіди. Тут магія текла вільно, мов ріка, і я міг занурюватися в неї з головою. Я справді скучив за навчанням, за своїми друзями, за тими пригодами, що чатували на кожному кроці. Це місце стало моїм домом, прихистком, моїм другим серцем.

Макс Штайген, один із моїх найближчих друзів, що навчався на факультеті побутової магії, був чи не найпершим, хто прибув до школи. Ну, звісно, німецька пунктуальність не дала йому запізнитися. Макс був таким: завжди зібраний, завжди точно вчасно, без запізнень. Його кроки лунали по бруківці шкільного подвір’я так чітко, що складалося враження, ніби він сам уособлював годинниковий механізм. І хоч усі ми часом кепкували з його педантичності, у критичні моменти саме ця риса рятувала нас від халепи.

А от близнюки Вано та Георгі, що теж були студентами того ж факультету, що й Макс, з’явилися майже одночасно зі мною. Вони, мабуть, більше за всіх не надто прагнули залишати сонячну Грузію, їхня рідна земля була для них занадто привабливою. Вано завжди казав, що жодна магія у світі не здатна замінити запах виноградників під осіннім сонцем, а Георгі щоразу додавав, що ніхто ще не вигадав чарів потужніших, ніж їхня бабусина аджика. Ми сміялися з цих розмов, та знали: у їхніх словах була правда. Близнюки завжди несли у світ часточку свого дому, і саме це робило їх такими теплими та надійними.

Ми всі чекали лише на Пашу та Спайка. Проте Спайк, як завжди, запізнювався. Це було дещо незвично для студента природного факультету, адже в основному всі вони були точні, мов годинники, дбайливо рахували години й навіть хвилини. Але саме він був найтаємничішим студентом усього третього курсу. Ніхто не знав, звідки він, яке його справжнє ім’я. І навіть ми, його близькі друзі, нічого не знали про його минуле. У розмовах він завжди уникав натяків на сім’ю чи дитинство, наче все це було стерто. Та водночас він залишався з нами у всіх пригодах, іноді ризикуючи собою заради інших. Спайк був загадкою, але загадкою, якій ми довіряли.

Нарешті, після кількох хвилин очікування, Пашка з’явився серед нас. Його було видно здалеку — жвава хода, розкуйовджене волосся, яке вперто вибивалося з будь-якої зачіски, і посмішка, яка ніби світилася зсередини. Він швидко привітався з усіма, обійняв Макса, дружньо штовхнув близнюків у плечі. Його очі сяяли радістю повернення. Видно було: він щасливий тут, у цьому магічному просторі, навіть більше, ніж удома.

— Ну, що там твоя сестричка? — нахилився я до Паші, щоб зрозуміти, що відбувається.

Про Асю ми вже стільки чули від нього, що й самі чекали зустрічі, наче з кимось знайомим. Вона стала для нас ніби молодшою сестричкою, яку треба буде оберігати.

— Вона прибула в школу разом зі мною, — посміхнувся Паша, і в його голосі відчувалася гордість, така щира й тепла, що ми мимоволі теж усміхнулися.

— Невже ви вирішили втягнути її в наш небезпечний світ? — запитав я, піднявши брову. Слова прозвучали напівжартома, але тривога була справжня.

— Хто приїхав? — почувся несподіваний голос позаду.

Ми обернулися. Із-за повороту з’явився Спайк. Як завжди, несподівано і так, ніби він завжди тут був, просто ми не бачили. Його чорні очі здавалися ще глибшими, ніж зазвичай. Високий, стрункий, з тією невловимою холодною впевненістю у кроці, яка завжди виділяла його з натовпу. Його поява примусила всіх замовкнути. Це було дивно, але навіть тиша здавалася йому підвладною.

Хоч усі вважали його тихим і віддаленим, ми знали — Спайк умів бути другом. Справжнім. Його лаконічність не заважала його вірності. І саме це було головним.

— Моя сестричка, — продовжив Паша, немов почувши моє питання й не звертаючи уваги на появу Спайка. — І зараз ми дізнаємося, на який факультет вона вступить. Але доведеться її оберігати. Все ж таки я старший брат, — його голос звучав із тією любов’ю, яку не можна підробити. — Ось вона, — він показав рукою на мініатюрну дівчину, що стояла трохи осторонь, невпевнено переступаючи з ноги на ногу.

Виглядала вона розгублено, ніби не зовсім знала, де її місце в цьому величезному світі. Ася була справді симпатичною блондиночкою з гарними блакитними очима, що сяяли теплом і водночас дитячою наївністю. Вона була мініатюрного зросту, з ніжними рисами обличчя, які робили її ще більш беззахисною.

Я одразу помітив, що в них із Пашею все ж є щось схоже, хоч на перший погляд вони здавалися абсолютно різними. Особливо цей її стиль — джинсовий короткий комбінезон, футболка з малюнком морозива і кеди. Вона виглядала більше як п’ятнадцятирічний підліток, аніж сімнадцятирічна дівчина. Але, можливо, це була лише ілюзія. Можливо, її справжній вік криється в очах, і там я бачив щось глибше — тінь тієї сили, про яку вона ще навіть не здогадувалася.

— Вона наче з іншого світу, — прошепотів Георгі, розглядаючи Асю з відвертим подивом.

— Та вона і є з іншого світу, — усміхнувся Паша. — З нашого.

В цей час на подвір’ї з’явився ректор. Його постать завжди викликала в нас повагу й легкий трепет. Високий, у темно-зеленій мантії, що переливалася, немов листя в тіні, він мав у собі щось від давніх дерев — спокій і силу водночас. Сьогодні він оголошував розподіл нових учнів. Традиція, знайома кожному, та щоразу хвилююча, ніби вперше.

Цього року вступників було небагато, і процес ішов швидко. Імена звучали одне за одним, і кожен першокурсник, почувши свій факультет, ішов до відповідного гурту. Напруга росла. І ось нарешті пролунало.

— Ася Чорнотій, факультет природної магії, — голос ректора звучав урочисто й твердо.

— Чудово, — видихнув Паша з явним полегшенням.

Він усміхнувся так, ніби скинув із плечей камінь. Йому, певно, й справді не хотілося, щоб Ася потрапила на бойовий факультет. Я це розумів: там завжди було небезпечно.