Паша

Я досі не міг зрозуміти, чому мама не хоче розповісти Асьці правду. Вона ж заслуговує на те, щоб знати. Моя сестра, незважаючи на свою звичайність, має магічний дар, і цей дар набагато сильніший, ніж їй здається. Я відчував це кожного разу, коли був поруч з нею. Кожного разу, коли її настрій раптово змінювався, коли повітря навколо ніби тріпотіло від невидимої енергії. Вона ще не розуміє, що здатна на більше, ніж думає.

І я впевнений, що цього року її обов'язково запросять на навчання до Школи відьом. Можливо, навіть раніше, ніж вона сама зможе це усвідомити. Її магія визріває, мов зерно в землі, і скоро паросток прорве ґрунт. Це неминуче. Моя сестра має потужну силу.

Звісно, я міг би зробити це самостійно, подбати про запрошення, поговорити з ректорами, організувати все. Я мав достатньо зв’язків у нашому світі, аби все це сталося швидко. Але після цього мама точно буде на мене дуже довго ображатися. Вона ніколи не пробачала самовільності. Моя мати була сильною жінкою і завжди контролювала все. А я, попри те що вже не хлопчисько, все одно відчував її тінь над собою.

Іноді мені здавалось, що мама сама боїться магії більше, ніж визнає. Вона вчила мене обережності з дитинства, постійно повторювала: «Не показуй нікому, не довіряй нікому, навіть собі не довіряй». В її словах звучала така тривога, ніби магія — не дар, а прокляття, від якого варто відгородитися. Я пам’ятаю, як у дитинстві питав, чому ми не живемо серед інших чарівників, чому ховаємося серед звичайних людей, і вона завжди відповідала: «Бо світ не такий безпечний, як ти думаєш». І тепер, коли настав час сказати Асьці правду, я розумів, що мама буде проти. Але що ж робити в такій ситуації?

— Ти так їй і не розкажеш? — здивувався Пітер, мій найкращий друг з Академії, який зараз жив у Лондоні.

Ми спілкувалися через звичайний телефон. Не дивлячись на магію, це була чудова можливість зекономити собі трохи часу. Двадцять перше століття вже ж. А от Пітер був одним з моїх найкращих друзів.  Ми завжди ділилися своїми думками без вагань.

— Тобі не здається, що це буде неправильно по відношенню до Аськи? – продовжував він. – Вона ж відьма, і має знати про це.

Його слова боляче вдарили в саме серце. Бо я й сам думав те саме. Пітер завжди мав дивовижний талант говорити вголос те, що я боявся зізнатися собі.

— Вона справді має знати, — тихо відповів я. — Але ж мама…

— Мама тут ні до чого, — урвав мене Пітер. — Я знаю, як ти її боїшся. Але ти ж не дитина, Пашо. Це твоя сестра. І якщо ти не розкажеш, хто розкаже?

Я важко зітхнув і сів на край ліжка. Долоня мимоволі ковзнула по волоссю — давня звичка, коли думки плутались і не давали спокою. Дзеркало трохи потьмяніло, але обличчя Пітера залишалося уважним, майже серйозним до різкості.

— Я думаю про те ж саме, — визнав я. — Мені ця думка спокою не дає. Я втомився приховувати свою магію вдома. Це більше нестерпно. Та й мама мучиться. Думає, що я не бачу, але я все знаю. Вона хоче вберегти Аську від цього світу. Від нашого світу, який занадто небезпечний для неї.

— Але ж так теж не можна, — сказав він. — Вона відчуває щось, навіть якщо не розуміє. Їй боляче від цієї невідомості. А ти, її брат, мовчиш.

Його слова впали на мене важче, ніж камінь. Я закрив очі. У голові спливли спогади: Ася, ще зовсім мала, сидить на підлозі й грається свічкою. Я пам’ятаю, як вогонь раптом вигнувся вбік і перетворився на крихітного птаха з полум’я, який затріпотів крилами й зник. Ася тоді просто засміялася. Вона не знала, що це було. Але я бачив — то була магія. Її магія.

Іншого разу ми гуляли в саду, і коли вона засмутилася, квіти довкола ніби втратили барви. Пелюстки пов’яли, і навіть повітря стало важким. Я тоді обійняв її, пожартував, і світ повернув собі кольори. Вона нічого не зрозуміла. А я мовчав. І продовжував мовчати всі ці роки.

А ще була ніч, коли вона не могла заснути й плакала, бо їй наснився страшний сон. Я увійшов у кімнату й побачив, що тінь від шафи рухається сама собою, витягується до ліжка. Її страх матеріалізувався у форму. Я тоді ледь не втратив голову від жаху. Довелося застосувати заклинання розсіювання, хоч я був ще підлітком. Вона заспокоїлась і заснула, а на ранок нічого не пам’ятала. А я знову мовчав.

— Твоя сестра має магічний потенціал, — наголосив Пітер. —Ви зобов’язані їй усе розповісти, адже скоро вона отримає запрошення на навчання. Це неминуче.

Я знав, що він має рацію. Ася повинна дізнатися правду. Вона не може залишатися в темряві щодо своїх здібностей. Їй потрібно готуватися до цього світу, і я маю допомогти їй зрозуміти це. Інакше вона може зробити помилку. А магія не прощає помилок.

У мені ворухнувся страх. Я знав приклади тих, хто дізнавався про свій дар занадто пізно. Вони ламалися, не витримували, їхня магія розривала їх зсередини. Я не міг допустити, щоб так сталося з моєю сестрою.

— Я маю це зробити, — прошепотів я.

Пітер лише кивнув, і його обличчя розчинилося в дзеркалі. Кімната знову наповнилася тишею. Я сидів і дивився у вікно. За шибкою миготіли вогники нічного міста, але мені здавалося, що вони далекі, мов чужі світи. І серед цієї темряви я бачив постать моєї сестри — такої звичайної зовні й такої незвичайної всередині.

Я знав: більше чекати не можна. Але водночас у грудях стискалося від страху. Перед очима поставав мамин погляд — суворий, різкий, який умів одним словом змусити мене замовкнути.  Тепер я дорослий, але й досі почуваюся хлопчиком, коли думаю про розмову з нею. Та що важливіше — мамин страх чи життя моєї сестри?

Я стиснув кулаки й підвівся. Завтра ж я знайду слушний момент і скажу все. Поки не пізно.