Глава 30

Школа ще досить довгий час не могла отямитися після нападу. Це стало важким моментом для кожного. І хоча нам пощастило, адже завдяки цілительській магії ми не маємо втрат, та все ж було багато поранених, а частина будівлі зруйнована. Здавалося, що сама земля пам’ятає ту битву — плитка на подвір’ї була розтрощена, стіни чорніли від кіптяви, а в повітрі ще довго витав запах гару та крові.

Коли ми виходили на ранкові заняття, очі мимоволі ковзали по тріщинах у мурах, по зруйнованих арках, і всередині прокидався холодний відгомін страху. Школа жила, але жила з раною, яка ще довго не загоювалася.

До кінця семестру будівлю відновлювали. День у день відьми різних факультетів працювали пліч-о-пліч: одні піднімали заклинання для відновлення стін, інші малювали заново захисні символи, ще інші зводили бар’єри, що мерехтіли над Школою прозорим серпанком.

Навіть ті, хто зазвичай був байдужим до спільних справ, тепер не відмовлялися допомагати. У повітрі висів стійкий запах крейди, фарб, магічних трав і попелу. Всі розуміли — поки не відбудуємо наше місце сили, ми залишаємося вразливими.

Але, скоріш за все, Чорний Чаклун не очікував, що Школу будуть так відбивати. Його напад був розрахований на раптовість, на хаос і страх, на те, що ми просто кинемо все й розбіжимося. Та він не врахував одного: навіть ті, хто ніколи не тримав у руках зброї, можуть стати силою, коли в них відбирають право на життя. Ми відчайдушно чіплялися за кожен клаптик території, бо знали: якщо впадемо тут, то вже ніде не буде безпеки. І ця впертість, що народжується лише в безвиході, змусила нас триматися до кінця.

Я й досі пам’ятаю той мить, коли на подвір’ї поряд із бойовиками я побачила алхіміків, що кидали в чудовиськ склянки з вибуховими сумішами, і знахарок, які, забувши про страх, на ходу зцілювали поранених, не ховаючись у безпечних укриттях. Кожен робив те, що міг. І це було дивом.

Всі говорили потім, що нас урятувало раптове проявлення моєї магії. Що саме цей спалах сили зламав перебіг битви й відкинув ворога. Так, можливо, саме тоді з’явився шанс. Але я сумнівалася, що справа лише в мені. Бо я відчувала, як поруч билися інші, як ми разом утримували цей крихкий баланс.

Якби я була одна — усе давно закінчилося б поразкою. Нас урятувала єдність, хоча й вимушена, хоча й крихка. І це усвідомлення назавжди залишилося зі мною: навіть найсильніша магія нічого не варта без тих, хто стоїть поруч.

Втім, напад мав і несподівані наслідки. Він дуже сильно зблизив нас усіх. Ні, ми не стали одразу друзями, не розчинили давні образи й суперечки. Але щось у нашій Школі змінилося назавжди. Ми зрозуміли: разом ми набагато сильніші. Так, по-справжньому битися могли лише студенти бойового факультету. Але і ми, інші, не були зовсім безпорадними. Ми тримали захисні щити, лікували тих, хто падав, відволікали ворогів, створювали перепони. І виявилося, що це теж має значення.

Я досі пам’ятала, як Еліна прикривала мене в найзапекліший момент. Її руки тремтіли, обличчя було закривавлене, але вона не відступила ні на крок. У ту мить вона забула про наші сварки, образи, про все. І тоді я зрозуміла: скільки б пліток не ширилося про неї, скільки б разів не казали, що вона приєднається до темних сил, — вони всі помилялися. Така людина здатна віддати життя, але не зрадити добро. І я була вдячна долі, що вона — на нашій стороні.

Те саме стосувалося й моїх друзів. Я бачила їхні очі, бачила, як вони стояли, не відступаючи, навіть коли здавалося, що шансів майже не залишилося. І тоді я подумала: як добре, що ми разом. І як страшно було б опинитися проти них.

Та час ішов, і навчальний рік таки підійшов до кінця. Ми всі зітхнули з полегшенням, бо ніхто не знав, чи буде він узагалі завершений. На першому курсі, як виявилося, немає іспитів — і це стало маленьким подарунком після всього пережитого. Хоча я все ж залишилася довше, аби підтримати брата, якому доводилося складати серйозні іспити.

Проте була ще одна справа, яку я так і не закінчила. Дізнавшись номер кабінету Анни, я дочекалася кінця іспиту та попрямувала туди, сподіваючись, що вона ще там. Я йшла коридорами, що ще пахли свіжою штукатуркою й чарівними травами для відновлення, і відчувала, як серце б’ється швидше. Цієї розмови я боялася майже так само, як тих чудовиськ.

Анна справді була на місці. Вона сиділа за столом, схилившись над паперами, і я з подивом побачила на її носі окуляри. У цю мить вона виглядала не як сувора наставниця, а як жінка, що занадто довго несла тягар відповідальності. Я згадала, як вона кинулася захищати Пашу, і в грудях защеміло.

— Можна? — тихо постукала я у двері.

— Ася, заходь, — підняла вона голову й посміхнулася. — Щось сталося?

— Ні, я просто… поговорити, — я сіла навпроти неї. — Хотіла подякувати вам за те, що врятували мого брата.

— Я не могла інакше, — сказала вона просто. — Ася, я знаю, що ви не найкращої думки про мене. Та все ж… у мене більше нікого не залишилося. Так, я винна перед вашою мамою, перед вами. Але я не можу змінити минуле. Я лише прошу: спробуй зрозуміти мене.

У кабінеті запала тиша. Насправді я знала: мама давно її пробачила. Але жодна з них не наважувалася зробити перший крок. І я зрозуміла, що зробити його маю я.

— У мене день народження влітку, — сказала я нарешті. — Може, ви приїдете до нас? Мама та Паша будуть тільки раді.

— Ти впевнена? — її очі засяяли так, ніби в них спалахнуло сонце.

— Так, — я посміхнулася.

Її обличчя миттєво змінилося. Вона ніби скинула роки й біль. І я подумала: якщо кілька слів здатні зробити з нею таке, то що буде, коли вона побачить нас усіх разом? А влітку ж ще й друзі обіцяли заїхати. Це буде справжнє диво. Я вже підвелася, але Анна зупинила мене.

— Ася, я хотіла поговорити з тобою про твою магію, — її голос став серйозним. — Ми досліджували це явище. І річ не в артефакті.

— Не в артефакті? — ледь прошепотіла я.

— Ні, - жінка похитала головою. – Це все — в тобі.

Я завмерла. Це було неможливо. Адже настільки могутня сила могла належати лише кільком відьмам разом. І саме тому існував артефакт. Я ж була впевнена, що просто скористалася його енергією.