Глава 31

Школа ще досить довгий час не могла отямитися після нападу. Це стало важким моментом для кожного. І хоча нам пощастило, завдяки цілительській магії ми не маємо втрат, та все ж багато поранених, а частина будівлі зруйнована. До кінця семестру її відновлювали. Але скоріш за все Чорний Чаклун не очікував, що Школу будуть так відбивати. Скажу відверто, і для мене стало здивуванням, коли все ж інші факультети вирішили приєднатися до битви. І хоча всі говорять, що нас врятував раптове проявлення моєї магії, та я в цьому сумнівалася.                                                                          

Однак цей напад ще й дуже сильно зблизив нас усіх. Ні, ми не почали всі раптово дружити, проте зрозуміли - разом ми набагато сильніші. Так, по-справжньому битися могли лише студенти бойового факультету, та й ми теж на щось здатні. А ще я досі не могла забути те, як Еліна прикривала мене під час битви. Вона забула про всі наші негаразди. Значить все ж помилялися ті, хто говорив, що одного разу вона приєднається до темних сил. Ця дівчина відстоюватиме добро до останнього. І маю визнати, що я рада тому, що вона на нашій стороні. Як і мої друзі. Я бачила їх, з такими смертоносними воїнами не хочеться зіштовхуватися.                                                                                                                             

Але ось навчальний рік підійшов до кінця. Як виявляється, на першому курсі немає ніяких іспитів, тому можна було не хвилюватися. Проте я все ж залишилася в Школі, аби підтримати брата. Та в мене є ще одна справа, яку я так і не закінчила. Дізнавшись номер кабінету Анни, я дочекалася кінця іспиту та попрямувала туди, сподіваючись, що вона ще на місці. Жінка все ще була тут, переглядаючи якісь папери. Виявляється, вона ще й окуляри носить. Я ж згадала і те, як вона кинулася до Паші, захищаючи його. Анна була готова померти за нього.                                                                                  

- Можна? - я постукала в її двері.                                                                                                                     

- Ася, заходь, - посміхнулася вона, знімаючи окуляри. - Щось сталося?                                                      

- Ні, я просто поговорити, - сказала я, присідаючи за стіл навпроти неї. - Хотіла подякувати вам, що врятували мого брата.                                                                                                                                      

- Я не могла інакше, - промовила вона. - Ася, я знаю, що ви не найкращої думки про мене. Та все ж в мене більше нікого не залишилося. Так, я винна перед вашою мамою та й вами, але я не можу змінити минуле. Я лише хочу попросити вас спробувати зрозуміти мене.                                                               

На якийсь час в кабінеті повисла тиша, адже ніхто не знав, що сказати. Насправді я розмовляла з мамою, і вона вже давно її пробачила. Однак жодна так і не змогла зробити крок до примирення, думаючи, що іншій це не потрібно. Тому зроблю це я.                                                                                   

- Знаєте, а в мене день народження влітку. Може ви би приїхала до нас? - запитала я. - Мама та Паша будуть не проти.                                                                                                                                                  

- Ти впевнена? - її очі засяяли.                                                                                                                         

- Так, - посміхнулась я.                                                                                                                                   

Обличчя жінки в той же час змінилося. Вона ніби помолодшала на кілька років. Якщо з нею таке здатні зробити лише прості слова, то що буде, коли вона приїде до нас. А влітку ще й обіцяли заїхати наші друзі. І це справді чудово. Я вже збиралася йти, але Анна мене зупинила.                                        

- Ася, я якраз хотіла з тобою поговорити про твою магію, - це змусило мене сісти назад. - Справа в тому, що ми досліджували це явище. І справа тут не в артефакті, - жінка уважно дивилася на мене. - Я мала рацію, це все в тобі.                                                                                                                                 

Щось я абсолютно нічого не розуміла. В мене не могла бути настільки могутня сила, адже для цього потрібно поєднання магії кількох людей. І саме такий ефект мав артефакт. Я вважала, що мені просто вдалося використати його енергію.                                                                                                                 

- Тоді що ж це? - запитала я.                                                                                                                            

- Довгий час вважалося, що таких відьом зовсім не лишилося. Ми думали, що вже все втрачено. Але ми все кілька разів перевірили, - мене вже це починало напружувати. - Загалом, Ася, ректор Мартінез та я впевнені, що ти Відьма Ковену...