Глава 29

Я вибігла на подвір’я досить швидко, адже в мені вирувала хвиля адреналіну, яка гнала вперед і не давала навіть замислитися над тим, що може статися далі. Кожен крок луною відбивався в голові, серце гупало так, що здавалося — його стукіт почують усі навколо.

Повітря було густе від диму й запаху гару, воно різало легені, змушувало кашляти, але я лише глибше вдихала, відчуваючи цей смак небезпеки на язиці. Земля під ногами тремтіла від ударів, потріскувалася, і кожна тріщина нагадувала про те, що все навколо ось-ось може зруйнуватися. Над головою розкочувалися громи, і небо скидалося на чорну розірвану тканину, крізь яку пробивалися спалахи світла — то викладачі тримали бар’єр і билися на межі своїх сил.

Майже всі студенти послідували за мною. Я навіть не сподівалася на таке. Їхні очі ще кілька хвилин тому відбивали лише страх і розгубленість, а тепер у них горіла рішучість. Звісно, залишилися й ті, хто так і не наважився вийти. Вони ховалися у глибині залів, тримаючись за стіни, наче ті могли врятувати від навали.

Я не могла їх засуджувати — кожен має право на власний вибір. Але зараз, коли я бачила поруч себе десятки тих, хто все ж знайшов у собі сили ступити вперед, мені ставало легше. Було приємно усвідомлювати, що моя промова змогла запалити іскру, і ця іскра перетворювалася на полум’я.

Ми зупинилися на мить, дивлячись один на одного, наче шукаючи відповідь у чужих очах. Усі розуміли: зробити крок уперед — означає віддати себе на милість смерті. Але стояти бездіяльно було ще страшніше. І навіть чудовиська, які щойно рвалися до бою, на якусь секунду завмерли.

Їхні темні постаті коливалися в повітрі, наче згустки тіней, і в безоких обличчях, якщо так можна сказати, читався подив. Вони не очікували побачити на подвір’ї такий натовп відьом, які, хай і недосвідчені в боях, але вийшли назустріч небезпеці.

Саме тоді я побачила його — Пітера. Він був зовсім поруч, зовсім недалеко від нас, і саме в цю мить змагався з одним із монстрів. Його меч спалахував блакитними відблисками, відбиваючи удари важкої булави. В кожному русі було щось відчайдушне, але водночас точне й вивірене. Я з жахом помітила, як друге чудовисько вже підкрадалося йому за спину, готуючись розчавити одним рухом.

— І що нам робити? — голос Ліли тремтів, та водночас у ньому чулося нетерпляче очікування.

— Знищувати їх, — встиг кинути Пітер, помітивши нас. Його вуста викривила швидка, майже божевільна посмішка. — Нам тут знадобиться допомога. І бажано швидше. Використовуйте магію!

Його слова стали поштовхом, вибухом, який зняв останні сумніви. Ми кинулися в бій. Я ніколи не вправлялася зі зброєю, і навіть зараз мої руки тремтіли від самої думки про клинки й мечі. Але магія — хоч і не бойова — була моєю силою. Я вдихнула на повні груди й випустила вперед дві довгі стрічки вогню. Вони закрутилися навколо мене, мов живі, а потім рвонули до найближчого чудовиська. Я відчула опір, мовби самі тіні намагалися задушити полум’я, та вогонь уперто палав, випалюючи їхні чорні постаті.

Незабаром ми розділилися на пари: ті, хто мав хоч якісь навички роботи зі зброєю, вступали у ближній бій, а ми підтримували їх чарами. Ліла тримала щит, який сяяв світлом і відштовхував удари, поруч із нею Даріо метав у ворогів спалахи блискавок. Крики, гуркіт, свист клинків — усе це зливалося в один несамовитий гул. Повітря стало гарячим, мов у кузні, від полум’я та іскор, що розліталися від кожного удару.

Я відчувала страх, відчувала, як руки холонуть, але водночас мене охоплював шалений вир битви. Це було страшно, але й неймовірно. Адже я знала: зараз ми або вистоїмо, або загинемо всі. І кожен новий крок, кожен удар вогняних стрічок додавав мені впевненості.

Поступово повітря наповнилося запахом паленої плоті й гіркого диму. Дехто з наших вже лежав на землі, поранений, та інші підхоплювали їх, відтягували назад. Ми трималися. Ми справді билися.

І тут я відчула щось дивне. Нові монстри перестали з’являтися. Я озирнулася й побачила, як над ректором та іншими викладачами спалахнуло сяйво. Бар’єр знову постав! Це була перемога, хай і часткова. Тепер лишалося знищити тих, хто вже встиг прорватися всередину.

Я так захопилася цими думками, що не помітила, як на мене мчить чергове чудовисько. Воно здійняло над головою булаву, і я вже знала — не встигну. Серце стиснулося, і я приготувалася відчути біль. Та раптом перед очима спалахнув метал: Еліна перехопила удар, мечем відбивши зброю монстра. В наступну мить її клинок увійшов йому просто в груди, розсипаючи тіло на чорний дим.

— Будь більш зосередженою, — швидко кинула вона, навіть не глянувши на мене. — Наступного разу може й не бути кому тебе рятувати.

Вона знову кинулася вперед, немов це була її стихія. А я відчувала, що вже на межі. Сили виснажувалися, вогонь згасав, ноги підкошувалися. Я ніколи не брала участі в справжніх битвах, і тепер тіло не витримувало цього ритму. Не лише я — багато хто з нас уже хитався від виснаження. Навіть студенти бойового факультету з кожною хвилиною ставали повільнішими.

Я бачила, як чудовисько майже проштрикнуло Пашу наскрізь. У мене вирвався розпачливий крик. Але удар перехопила Анна — вона з’явилася ніби з повітря, відштовхнула монстра й захистила онука. Та в ту ж мить її плече розітнуло лезо, і кров залила плащ. Вона похитнулася, але не впала, стискаючи зброю так, ніби сам біль підживлював її рішучість.

Все більше й більше поранених не могли продовжувати бій. Крики болю й стогін змішувалися з ревінням чудовиськ, і це створювало жахливу симфонію загибелі. А вороги все ще були тут. Ми програвали. І цього разу здавалося, вже нічого не могло нас урятувати.

Злість піднялася в мені хвилею, і я не могла її стримати. Вона розривала мене зсередини, палала у венах. Кожна клітинка тіла тремтіла, насичена енергією, якої я раніше ніколи не відчувала. Це було не схоже на звичну магію — надто дикою, надто сильною була ця сила. Я знала, що таке відьмам не властиво. Але в мені був артефакт, і, можливо, саме він пробудив це.