Глава 28

Довгий час у Школі Відьом панував оманливий спокій, хоча всі розуміли — він триватиме недовго. Атмосфера була натягнута, наче струна. Ми намагалися жити звичайним життям: відвідувати заняття, тренуватися, сперечатися з викладачами, сміятися з друзями в коридорах. Але навіть у найзвичайніших моментах щось невидиме стискало серце. Наче стіни самі знали про близьку загрозу й тихим шепотом передавали це відчуття нам.

Ніхто не говорив уголос, та кожен відчував: це затишшя перед бурею. І ось одного дня буря вибухнула. Ми сиділи на уроці містера Аластара. Він, як завжди, неквапливо пояснював складну схему взаємодії стихій, креслив її на дошці чіткими рухами руки. Його голос був рівним, впевненим, але раптом під ногами відчувся легкий поштовх. Спершу ми подумали, що то землетрус, однак за мить стіни затріщали, стеля загула, а полиці з книгами хитнулися так, що кілька флаконів з інгредієнтами впали й розбилися на друзки.

В залі здійнявся переляканий гомін. Дехто скрикнув, дехто кинувся до дверей. У грудях усе холонуло, ноги ставали ватяними. Аластар підняв голову. Його обличчя стало жорстким, очі спалахнули крижаним вогнем. Він не пояснював нічого зайвого.

— Бар’єр пробито, - кинув він.

Цих слів вистачило, щоб холод пробіг по спинах усіх присутніх. Настав кінець нашому затишшю. Він вихопив довгий тонкий клинок, що засвітився блакитним сяйвом, і стрімко кинувся до виходу. Його чорна мантія лише майнула за дверима. Ми ж залишилися стояти, мов прибиті, не знаючи, що робити.

Хтось пробував жартувати, аби приховати страх, інші метушилися, намагаючись зібрати речі. Та більшість просто кинулася до вікон — подивитися, що коїться ззовні. Я теж підійшла, хоч серце калатало так, що здавалося — зараз вискочить.

На першому поверсі, де вікна були найбільші, зібралися студенти з нашого факультету, а також природної та побутової магії. Всі тиснулися ближче, аби побачити бодай щось. Але побачене перевершило всі найгірші сни.

Небо над подвір’ям розірвалося на шматки від чорних куль, що падали вниз з оглушливим шипінням. Вони пульсували фіолетовим світлом, поглинаючи саме сяйво довкола. Спершу вони просто лежали на землі, наче гнилі плоди. Та вже за кілька секунд почали розростатися, тріскати, і з них виривалися потворні створіння.

Я хотіла відвернутися, бо нудота підступила до горла. Але змусила себе дивитися — потрібно було знати, з чим ми маємо справу. Чудовиська були жахливими. Великі, чорні, схожі на згустки тіні, що набули тіла. Їхні лисі голови сяяли вогкістю, очі були білі, мов молоко, без зіниць. Від цього погляду мороз ішов шкірою. Їхні руки майже торкалися землі, а на кінцях — довгі викривлені кігті. У лапах вони стискали масивні булави, ніби створені лише для того, аби розтрощувати кістки. Вони дихали ненавистю. Кожен рух цих істот здавався втіленням смерті.

На подвір’я вибігли студенти бойового факультету. Вони трималися разом, будували захисні щити, кидалися вперед. Їх підтримували викладачі — озброєні, зосереджені, рішучі. Та навіть цього було замало. Бо чудовиськ прибувало дедалі більше.

А тоді я вперше побачила охоронців Школи. Високі, кремезні чоловіки й жінки у темних плащах, із символами на плечах. Вони рухалися мовчки, впевнено, займаючи позиції. Було видно — ці люди знають, що таке війна. Але навіть вони не мали шансів проти цієї навали.

Ректор стояв трохи осторонь, оточений кількома найсильнішими. Серед них була Анна — її я впізнала одразу. Вони підняли руки, їхні пальці світилися складними заклинаннями. Вони намагалися відновити бар’єр. Але кожна їхня спроба розбивалася об нові удари чорної енергії. Це була безнадійна боротьба.

І тоді почалося пекло. Заклинання змішалися з криками. Мечі спалахували, стикаючись із булавами. Блискавки розтинали небо, хвилі вогню накривали ворогів, земля здіймалася стінами. Перші монстри падали, розсипаючись у чорний дим. Але на їхнє місце тут же виривалися нові. Потік здавалося нескінченним.

Я вдивлялася в бій, поки очі не зволожилися. Там, серед захисників, я побачила своїх друзів. Еліну, яка, піднявши жезл, випускала потоки полум’я. Її волосся розвіювалося, обличчя палало рішучістю. Інші теж билися відчайдушно. Та сили були нерівні. Захисники відступали крок за кроком, втрачаючи кожну нову лінію оборони.

А ректору доводилося знову й знову відволікатися від бар’єра, щоб відбити напад. І це означало: захист не витримає. Ще трохи — і ми приречені. Я озирнулася. Студенти, що зібралися поруч, тремтіли. Хтось тихо плакав, хтось ховався за спиною іншого, стискаючи в руках амулети, але ніхто не рухався. Ніхто навіть не думав допомогти. І тоді я відчула, як у мені піднімається злість.

В усіх легендах, у казках люди боролися за своє, навіть якщо не мали шансів. А тут? Ми просто чекаємо смерті? Я не витримала. Вилізла на підвіконня, щоб усі мене бачили. Голос тремтів, але я закричала.

— Увага всім! – але ніхто не відреагував. — Ви мене чуєте?! — вигукнула ще раз, але шум заглушив, - злість обпекла горло, і я крикнула так, що слова відгукнулися луною. — Ану замовкли всі та слухайте мене!

На цей раз мене почули. Десятки здивованих очей обернулися. У залі настала тиша. Лише гуркіт битви долітав здалеку. Мені стало моторошно. Я не любила бути в центрі уваги. Але зараз не можна було відступати.

— Ви всі бачите, що відбувається, — почала я, змусивши голос звучати твердо. — На нашу Школу напали. І наша оборона тримається на чесному слові. Це лише питання часу, коли ці потвори прорвуться сюди й почнуть нас рвати на шматки. І що тоді? Ви хочете чекати? Ховатися, поки інші б’ються за вас?

— Ми не воїни! — вигукнув хлопець із натовпу. — Що ми можемо?

— Так, нас не вчили воювати! — підтримала його дівчина. — Ми не знаємо, як!

— То що, ви просто стоятимете, поки нас різатимуть, наче худобу?! — мої слова врізалися в тишу. — У нас є магія! Хай недосконала, хай нестійка — але вона є! Ми можемо викликати вогонь, воду, землю! І ви хочете сказати, що з усією цією силою ми не здатні бодай затримати ворога?!