Глава 29

Довгий час в Школі Відьом було все спокійно, не дивлячись на напружену атмосферу, що літала в повітрі. Однак все сталося не очікувано. Ми були на черговому уроці містера Аластара, коли уся будівля почала трястися. А це означало лише одне - Чорний Чаклун таки пробив бар'єр. Декан нашого факультету одразу ж кинувся на вулицю, витягнувши зброю. Ми ж могли лише зібратися біля вікон, аби спостерігати за тим, що відбувається. Тут, на першому поверсі, зібралися чи не усі студенти факультетів природної та побутової магії. Як я і думала, ніхто з нас не був готовий захищати школу. Тепер вся надія лише на бойовиків.                                                                                                                  

А от на вулиці розвернулося жахливе видовище. На подвір'я почали прилітати чорні кулі, наскільки я пам'ятаю це чиста темна енергія. Спочатку нічого не відбувалося, а потім вони перетворювали на найжахливіших монстрів, яких я бачила в своєму житті. Великі бридкі лисі голови, самі чорного кольору, а очі білі. А ще ікла, довгі руки майже до самої землі, на яких були величезні кігті. І в руці вони мали булаву. Чимось схожі на орків, яких малюють люди. Напевно саме з цих чудовиськ і були взяті ідеї. Не знаю як інших, та мене це дуже сильно налякало.                                                                                         

На подвір'я почали вибігати студенти бойового факультету, викладачі та ще якісь люди, яких я бачила вперше. Судячи з їх вигляду - це охорона Школи. Та, враховуючи величезну кількість монстрів, які продовжували прибувати, цього буде не достатньо. Шансів на нашу перемогу майже немає. Я бачила, що ректор з декількома людьми, в тому числі й Анною, стояв окремо від усіх, чаклуючи. Напевно, вони намагалися відновити бар'єр.                                                                                                                           

І почалася жахлива битва. Я бачила, що захисники Школи кинулися на монстрів, намагаючись відбивати усі атаки. Якийсь час вони і справді гідно трималися, хоча їм було важко. Навіть з такої відстані я змогла роздивитися своїх друзів та Еліну, які відчайдушно билися. Та сили були не рівні. Ректору доводилося відволікатися, і тому ніяких шансів не залишалося. Ще трохи, і наша оборона просто не витримає.                                                                                                                                         

Я ж дивилася на студентів, що зібралися тут. Їх всім було страшно, та ніхто не збирався нічого робити. І мене це справді почало дратувати. В історіях кожен стає до боротьби, аби захистити те, що для них важливо. А тут ніхто й нічого не робить. Тому я вирішила, що час змінити це все. Я почала залазити на вікно, аби мене краще було видно.                                                                                                                  

- Увага всім, - голосно крикнула я, але мене не почули. - Ви мене чуєте? - знову нічого. - Ану замовкли всі та послухали мене, - і цього разу багато здивованих поглядів звернулися до мене. - Я тут збираюся важливу промову сказати.                                                                                                                                

Поступово усі студенти почали дивитися на мене, адже очікували, чому ж я їх відволікла. Перед такою великою кількістю мені стало якось не комфортно, але зараз не час хвилюватися. Я маю щось зробити.                                                                                                                                                              

- Зараз ви всі бачите, що на нашу Школу напали, і оборона більше не витримує. Це лише питання часу, коли чудовиська прорвуться сюди та почнуть знищувати нас з вами, - важко було говорити голосно. - І що ви збираєтеся робити? Просто стояти та спостерігати?                                                                          

- Ми не воїни, - сказав якийсь хлопець. - Що ми можемо проти них?                                                           

- Так, нас не вчили битися, - підтримала його дівчина.                                                                                

- Тому будемо просто помирати з відчуттям, що могли щось зробити, але не стали? - обурилася я. - Зараз тут зі мною майбутнє відьомського світу. І кожен з нас володіє досить сильною магією. Ми можемо створювати дощі, вогонь та зброю, але не знаємо, що робити з примітивними монстрами? Ви зараз серйозно? Хочете ховатися за ненадійними стінами, які от от падуть? - продовжила я. - Не знаю як ви, та я не хочу сьогодні помирати. І збираюся зробити все, аби врятувати хоча б себе. І поки ви стоятимете тут та дивитиметеся, я допоможу нашим захисникам.                                                             

Я злізла з вікна та пішла до виходу. Я вже не чула чи послідував хтось за мною, адже я мала мету. Сьогодні я точно не помру...