Глава 26

Після розмови з Пашою мені зовсім не хотілося нічого. Я сиділа, втупившись у стіну, і відчувала, як усередині мене зростає дивна порожнеча, важка й липка. В голові плуталося надто багато думок, і всі вони боляче кололи, мов голки. Здавалося, ще трохи — і я задихнуся від цього тягаря. Адже все і так було складно, а тепер виявилося, що я навіть не все знаю про свою власну родину. Наче мене знову викинули в темряву, приховавши світло правди.

Мама намагалася магічно зв'язатися зі мною. Я відчула ледь чутний поклик, ту саму нитку, що завжди тягнеться від неї, коли вона хоче поговорити. Але я навіть не спробувала відповісти. У мене не було ні сил, ні настрою. Напевно, брат уже все розповів їй, і мені не хотілося знову слухати пояснення чи виправдання. Чомусь я була впевнена: мама знала більше, ніж розповідала.

Навіть Кіміко, завжди балакуча й настирлива, цього разу не зачіпала мене. Вона кидала на мене короткі погляди й вдавала, що зайнята, та згодом взагалі втекла кудись у своїх справах. Кімі мала додаткові заняття на факультеті побутової магії, які вона недолюблювала, проте мусила відвідувати. Еліна як завжди знаходила для себе більш цікаві заняття. Тому в кімнаті залишилася лише я й мій Провідник.

На диво, Васька навіть не бурчав, не підколював і не сипав своїми колючими жартами. Він мовчки лежав біля мене, іноді позираючи своїми розумними очима, в яких відбивалося щось більше, ніж просто котяча цікавість. Наче він справді розумів, що мені зараз боляче, і вперше вирішив бути не іронічним, а турботливим.

— Ну, МурррАська, ну досить тут сумувати, — нарешті порушив він мовчанку. Його голос прозвучав лагідніше, ніж зазвичай, але все одно з тими розкотистими "р". — На тебе вже стрррашно дивитися. Ти на пррривида схожа, чесне слово. Тобі рррадіти тррреба, а ти тут киснеш. Ррраніше в тебе був тільки брррат і мама, а теперрр ще й бабуся. Це ж щастя, а не біда.

— Ага, тільки ця «бабуся» зробила вигляд, що нас не існує, — відрізала я, навіть не піднімаючи голови. — Якщо вона була проти мами, то й проти нас. І що тепер? Прийняти її з розкритими обіймами? Я навіть не знаю, як поводитися.

— Анна не така вже й погана, як тобі здалося на перррший погляд, — Васька кліпнув очима й уставився в мене так уважно, що я аж занервувала, - я скептично глянула на нього, і він поспішив продовжити. — Ну, я так думаю. В усіх людях є щось хоррроше. Навіть у тих, хто колись помилявся. Може, тобі варррто дати їй шанс і познайомитися ближче?

— Навіть не знаю, — я відвернулася, дивлячись у вікно, де вечірні тіні починали заповзати на шибку.

Довгий час ми мовчали. Я намагалася пригадати бодай щось про батькову родину, але пам’ять вперто залишалася порожньою. Лише уривки маминих слів: «усі вони загинули», «ти нікого не побачиш». І от тепер — правда, яка розбила моє уявлення про минуле.

Васька теж мовчав, але відчувалося, що він щось обмірковує. Він, на відміну від мене, умів чекати, і його мовчання не здавалося порожнім. Та зрештою йому набридло, і він несподівано вкусив мене за ногу. Легенько, але все одно боляче.

— Ай! Ти здурів? — розсердилася я.

— Так, я вже злюся, — фиркнув він, відвертаючись. — Вставай і пішли зі мною.

— Куди ще? — зітхнула я.

— Не бійся, я твій Пррровідник, — котяра закотив очі. — Я ж не вб’ю тебе. А от якщо сидітимеш далі й нудитимеш, то я точно знову вкушу. Цього ррразу за ррруку.

— Та встаю вже, встаю, — пробурмотіла я й підвелася.

Я вдягнула теплу кофту й рушила за ним. Він ішов упевнено, хвіст трубою, ніби знав кожен закуток Академії. Ми рухалися подалі від жилих кімнат, туди, де я ще ніколи не бувала. Коридори тут були тихі й глухі, вікна забиті, а стіни вкриті павутиною й пилом. Здавалося, що ці приміщення давно забуті й нікому не потрібні.

Зрештою ми підійшли до невеликих дерев’яних дверей. Вони скрипнули, коли я штовхнула їх, і ми зайшли всередину. Це було кам’яне приміщення, прохолодне й похмуре, в якому майже нічого не було. Лише в центрі стояв стіл. На ньому — фотографія мого батька й кілька вазонів із живими квітами.

Я завмерла. Серце стислося так сильно, що стало важко дихати. Кожного разу, коли я думала про тата, мене охоплював біль. Його фото я бачила нечасто, але завжди хотілося торкнутися цього знімка, ніби тоді він стане ближчим.

— Де ми? — прошепотіла я.

— Твій батько був геррроєм, — тихо відповів Васька. Його голос звучав серйозно, зовсім не схоже на звичне буркотіння. — І в багатьох місцях залишилися згадки пррро нього. Тут теж. Це зррробила Анна. Вона піклується пррро пам’ять.

Я дивилася на фотографію, і в грудях наростав клубок емоцій. Я сумувала за татом, хоча і майже не пам’ятала нічого. Але мені так не вистачало тих моментів, які ми могли б провести.

— Але заррраз нам доведеться стати невидимими, — додав кіт. — Бо сюди хтось прррийде.

Я хотіла спитати «хто», але він уже почав чаклувати. Його очі стали абсолютно білими, ніби залитими молоком. Від тіла пішло слабке світло, яке закутало і мене. Мене охопило відчуття, ніби на шкірі розлили щось слизьке й холодне. Я ледь не здригнулася від огиди. Та за мить усе стихло.

Двері скрипнули знову. У кімнату увійшла Анна. У руках вона тримала букет фіалок. Її рухи були повільними, обережними, ніби кожен крок давався важко. Вона підійшла до столу, поклала квіти перед фотографією й довго дивилася на зображення. В її очах блищали сльози.

— Ось і ще один день без тебе, синку, — промовила вона тихо. — Я принесла фіалки. Ти казав, що Олена їх любить. Твоя дружина завжди світилася, коли бачила ці квіти. Я подумала: може, тобі буде приємно, якщо вони стоятимуть біля тебе, - її голос тремтів, але вона намагалася триматися. — Знаю, ти не любив сліз, — продовжила вона. — Просив не плакати за тобою. Але я не можу стримати себе. Хоча б іноді дозволю собі слабкість. Бо інакше серце розірветься.

Я слухала її слова, і щось у мені ламалося. Усе, що казав Паша, все моє обурення та образа відступали на другий план. Переді мною була жінка, яка втратила все. Її біль був таким відчутним, що мені хотілося плакати разом із нею.