Глава 26

Після розмови з Пашою мені зовсім не хотілося нічого. З голови не йшла вся ця інформація, адже все і так було складно, а тепер виясняється, що я навіть не все знаю про свою родину. Мама намагалася магічно зв'язатися зі мною, та я не мала настрою розмовляти з нею. Напевно брат їй про все розповів. Навіть Еліна бачила мій стан, а тому віддавала перевагу мовчати, а потім взагалі втекла кудись. Кімі ж мала якісь додаткові пари на факультеті побутової магії. Хоча вона не любила цю спеціальність, та все ж плюси там було.                                                                                                                                             

І в кімнаті залишилась тільки я та мій Провідник. Який, на диво, навіть не бурчав, а намагався мене підтримати. Що ж, це зовсім не схоже на Ваську. Напевно я і справді дуже погано виглядаю, раз навіть він подобрішав.                                                                                                                                                 

- Ну, МурррАська, ну досить тут сумувати. На тебе вже стрррашно дивитися, ти на пррривида схожа, - промурчав він. - Рррадіти тррреба. Ррраніше в тебе був брррат та мама, а теперрр ще й бабуся. Це ж щастя.                                                                                                                                                               

- Ага, тільки ця бабуся ніби й не хотіла, аби ми з'явилися, раз їй мама не подобалася, - буркнула я. - Та й не знаю як тепер з нею поводитися.                                                                                                           

- Анна не така вже й погана, як тобі здається на перррший погляд, - я скептично подивилася на нього, а тому він одразу продовжив. - Ну я так думаю. В усіх людях ж є щось хоррроше. Може тобі варррто познайомитися з нею ближче?                                                                                                                         

- Навіть не знаю, - я відвернулася від кота.                                                                                                    

Він якийсь час мовчав, уважно спостерігаючи за мною. І хоча вже пройшло стільки часу, та я досі не звикла, що цей кіт може розмовляти та думати. Наскільки я знаю від містера Аластара, нашого ректора, Провідники - це магічні істоти, що захищають відьму. Частіше за все вони колись були людьми якогось видатного роду, а після смерті переродилися. Або їх просто зачаровували. Ось треба якось в Васьки дізнатися правду про нього.                                                                                                                 

В один момент коту це набридло, тому він легенько вкусив мене за ногу, намагаючись якось відволікти. Але це не дуже спрацювало.                                                                                                                             

- Так, я вже злюся, - фиркнув він. - Вставай та пішли зі мною.                                                                       

- Куди? - не зрозуміла я.                                                                                                                                   

- Не бійся, я твій Пррровідник, тому не вб'ю, - кіт закотив очі. - Рррухайся, а то знову буду тебе кусати. Цього ррразу за ррруку.                                                                                                                                    

- Та встаю я, - врешті відповіла я.                                                                                                                   

Вдягнувши теплу кофту, я попрямувала за котом. Він повів мене кудись подалі від жилих кімнат, в той коридор, де я ніколи не була. Здається тут аудиторії для старшокурсників. Однак ми йшли далі. Врешті там була невеличкі двері, в які ми й увійшли. Це було просто кам'яне приміщення, де нічого майже не було. Чимось схоже на те місце, де я знайшла артефакт. Але посеред був стіл, на якому я побачила фотографію свого батька та багато живих квітів. Від цього на очі виступили сльози, як і завжди, коли я думала про нього.                                                                                                                                             

- Де ми? - запитала я.                                                                                                                                       

- Твій батько був геррроєм, і в багатьох місцях є згадки пррро нього. Ось і тут з'явилося, завдяки Анні, - якось сумно сказав Васька. - Якррраз вчасно. Зарраз може бути трррошки непррриємно, адже я викоррристаю свою магію, аби ми стали невидимими.                                                                                

Ще ніколи я не бачила, як він чаклує. В один момент його очі стали абсолютно білими, що мене неабияк налякало. Від нього почало випромінюватися якесь бліде світло, що оповило мене. Я відчувала і справді себе не дуже добре, ще й ця магія була така бридка та слизька. Та за мить все зникло. Так ось як воно працює.                                                                                                                       

- Але навіщо... - почала я, та кіт на мене шикнув.                                                                                          

За мить відкрилися двері і сюди увійшла Анна, тримаючи в руках букет фіалок. Вона підійшла до стола та м'яко поклала їх, на мить затримавшись поглядом. Я бачила, що в її очах стоять сльози. Ще би, вона зараз бачить фото свого сина. Васька ж неабияк притих, не зводячи погляду з жінки. Йому її шкода?                                                                                                                                                                 

- Ось і ще один день без тебе, синку, - промовила вона. - Я принесла фіалки, ти казав, що Олена, твоя дружина, їх дуже сильно любить. Вирішила тебе порадувати саме ними, - Анна витерла сльози. - Знаю, ти не любив сліз і просив не плакати за тобою, але я інколи не можу стриматися. А я сьогодні бачила Асю. Твоя донька вже така доросла і красива. Коли ти надсилав мені фотографію, їй було лише кілька місяців, - на мить я навіть перестала дихати. - Шкода, що я змогла побачитися з нею лише тут. Хоча я знаю, що вона не прийме мене, та все ж я знаю, що вона в порядку. Як я і обіцяла, я буду захищати твоїх дітей до останнього подиху, - вона обережно потягнулася та поцілувала фотографію сина. - Нам так тебе не вистачає.