Глава 27

Пройшло вже кілька тижнів, а я досі не знала, що мені робити. Анна ж навіть не намагалася більше поговорити зі мною. Скоріш за все, вона просто давала мені час, аби з усім розібратися. І він мені справді був необхідним. У мене наче всередині вирувало ціле море суперечливих почуттів.

Тому я сердито відштовхувала саму думку, що в мене є ще одна родичка, то відчувала дивний тягар провини, ніби й сама була винна у тому, що відстань між нами така величезна. Мене розривало між образою і цікавістю, між страхом і надією.

Ще недавно я була простою школяркою, яка мріяла про магію. Сиділа за шкільною партою, малювала на полях зошита якісь безглузді символи й уявляла, що то чарівні знаки. Мріяла про чарівну паличку, про польоти на мітлі, про все, що ми бачили у фільмах чи книжках. У моїх уявленнях магія була легкою та захопливою: відкрив книжку — і все, вже можеш керувати стихіями, відмахнувся рукою — і будь-яка небезпека зникла. У моїх фантазіях не було місця для страху.

Але коли нарешті отримала магію, коли все виявилося справжнім, живим і таким могутнім, я зрозуміла: світ зовсім не такий простий, як у моїх дитячих мріях. У ньому є не лише краса, а й небезпека. Виявляється, вороги існують не тільки в історіях чи легендах, вони ходять поруч, вони дихають тим самим повітрям, і серед них завжди знайдеться той, хто захоче використати силу для того, аби підкорити інших.

Ми з Пашею продовжували тренуватися, а містер Аластар збільшив кількість уроків для факультету природних відьом. Він був єдиним, хто не приховував правду й говорив прямо про загрозу. Його очі ставали серйозними, голос — твердим, і ми відчували, що він нічого не перебільшує.

У класі стояла тиша, коли він говорив. Навіть ті, хто зазвичай жартував чи байдикував, тепер слухали. Чоловік вважав, що нам потрібно знати, до чого готуватися. І це лякало кожного з нас. Адже кожна його лекція, кожна нова вправа були нагадуванням, що час безтурботного навчання закінчився.

Думаю, якщо таки станеться битва, то більшість учнів залишаться у стінах Школи, ховаючись за заклинаннями захисту, й чекатимуть, коли все закінчиться. Ми — лише новачки, і навряд чи від нас буде реальна користь. Лише бойовий факультет справді виступить. І вони це чудово розуміли.

Тому їхні тренування були вдвічі інтенсивнішими. Навіть у коридорах можна було почути, як вони сперечаються про тактику, вчаться швидко використовувати бойові закляття, знову й знову повторюють удари, ніби завтра вже буде бій.

А я… Я робила певні успіхи у своїй магії. Звісно, ще смішні й невпевнені, але все ж — успіхи. Я навчилася викликати дощ. Правда, поки що це була радше дрібна злива, ніж контрольоване заклинання. Але принаймні виходило! Я навіть могла створювати полум’я, і воно слухалося мене бодай кілька секунд. І це вже було непогано, зважаючи на те, що ще місяць тому я навіть уявлення не мала, як правильно тримати концентрацію.

З іншими стихіями було гірше. Земля взагалі не хотіла мене слухати: каміння тріскалося, розсипалося, але не ставало тією силою, якою я прагнула його зробити. З вітром усе ще гірше: замість легкого подиху я створювала бурю. Іноді така буря зносила парти чи стільці, а кілька разів — навіть вчительські записи. Доводилося червоніти й вибачатися.

Та й Паші було простіше вчити мене не магії, а битися. У рукопашному бою він відчував себе як риба у воді. Я ж, звісно, поки що до позначки «нормально» навіть не дотягувала. Але хоча б могла захиститися від чогось простого — і це вже було досягнення. Він терпляче показував кожен рух, іноді злегка штовхав мене у плече, аби я тримала рівновагу, іноді просто сміявся, коли я падала. «Ася, тримай баланс!» — повторював він, і я, стиснувши зуби, вставала й пробувала знову.

Чергове тренування з вогнем. Я мала навчитися робити з полум’я кулі та стрічки. У теорії це виглядало красиво: стрічки обвивають суперника, обмежують його рухи, кулі — швидкі й точні кидки. Але на практиці мої вогняні кулі більше нагадували неконтрольовані шматки полум’я, які могли спалити все навколо. Стрічки ж найчастіше обвивали мене саму, змушуючи Пашу бігати за відрами води.

— Ася, що тебе турбує? — запитав він, коли я вкотре випустила некерований вогонь. Його брови насупилися, голос звучав із тією серйозністю, яку я чула нечасто. — Ти не можеш зосередитися. Ще трохи — і справді спалиш тут щось.

— Я не знаю, — видихнула я. — Стільки всього сталося. Я хотіла… простого життя в магічній школі. Хотіла друзів, занять, пригод. А натомість маю можливість нападу, якихось невідомих ворогів, ще й нові родичі, про яких навіть не знала.

— Це важко для тебе, я розумію, — сказав він тихіше. — Повір, я був у такій самій ситуації, - його голос став спокійнішим, теплим. — Мама теж мені нічого не розповідала, доки сила сама не проявилася. Мені було шістнадцять. І я не знав нічого. Взагалі. А потім — бац! — і всередині мене щось спалахнуло. Я був у шоці. І лише тоді мамі довелося зізнатися.

Він посміхнувся, але сумно. Я собі уявляла брата, який абсолютно не розумів, що відбувається. І йому навіть не було кому підтримати.

— Коли я приїхав до Школи, то відставав від інших. Усі вже давно знали, як користуватися чарами, а я був, як сліпе кошеня, - він сумно посміхнувся. – Мені пощастило, що були друзі. Вони допомагали, підказували. А вдома доводилося приховувати все від тебе. Мама вже навіть думала, що ти не матимеш дару. А потім з’явився Васька.

Я слухала й розуміла: він теж пройшов через багато чого. Ми звикли бачити його сильним, упевненим, але ж колись і він був розгубленим. Як він витримав? Як не зламався? Я б, напевно, давно зійшла з розуму, якби не він.

— Коли я зустрів Анну, то теж не знав, що думати, — продовжив він. — Якщо чесно, то й досі не знаю. Але зрозумів: треба вислухати її. Інакше цей клубок так і залишиться всередині, - він усміхнувся по-доброму. — Аська, спочатку всім важко. У мене не було небезпеки, але було відчуття самотності. У тебе є я. Ти не одна. І я завжди тебе захищатиму.